Погожого суботнього дня Олесь сидів на лавці у Європейському сквері. Зазвичай початок жовтня на півдні України досить теплий і сьогодні погода також була вельми комфортною. Із-за кулястих хмарин час від часу пробивалися лагідні промені осіннього сонця. Перше жовте листя тихо кружляло в повітрі, вкриваючи хідники і газони золотисто-багряним покривалом.
У хорошу погоду, доки бабуся готувала їсти та порядкувала в квартирі, десятилітній Олесь по кілька годин проводив на садовій лавці під крислатим каштаном. Читав книжки, слухав музику, дивився, як навколо гуляють перехожі, граються діти, на спортивному майданчику тренуються спортсмени-аматори.
Змалечку хлопець страждав на рідкісну патологію суглобів. З часом хвороба тільки ускладнювалася і кілька років тому прикувала його таки до інвалідного візка. Олесеві терміново була потрібна складна і дорога хірургічна операція в умовах спеціалізованої закордонної клініки, але його батькам ніяк не вдавалося зібрати необхідну суму. Тому цієї весни обоє вирушили на заробітки до Європи, а він залишився вдома удвох з бабусею.
Майже кожного дня бабуся вивозила Олеся до скверу, розташованого прямо під вікнами їх багатоповерхівки. Допомігши онуку сісти на лавку, вона залишала візок за її спинкою, а сама поверталася поратися по господарству. Хоча їхня квартира і знаходилася на першому поверсі, але старенькій було нелегко туди-сюди качати ту незручну і тяжку колісницю зразка минулого тисячоліття.
Несподівано увагу Олеся привернула невелика група дітлахів на чолі з молодою, симпатичною жінкою. На фоні інших відвідувачів парку ця ватага виділялась своєю злагодженістю та незвичайною формою. Бачити раніше таку йому не доводилося. Хлопці були одягнені у брунатні штани, а дівчата – у такого ж кольору спідниці. Їх пісочно-вохристі сорочки прикрашали якісь різнокольорові емблеми та відзнаки, а довершували вбрання яскраві марулові самов‘язи.
– От би і мені таку форму! – раптом промайнула думка у Олеся, але його очі мимоволі опустилися донизу і він сумливо подивився на свої ноги. Останні кілька років їх йому заміняли колеса інвалідного візка.
Тим часом група дітей в одностроях енергійно заполонила спортивний майданчик. По команді жінки дітлахи хутко стали у дві шеренги і під її орудою почали виконувати нехитрі фізичні вправи. Один, два, три – ритмічно лунав її приємний голос. Невдовзі компанія поділилася на дві команди і стала гратися у м‘яча, якого провідниця дістала зі свого наплічника. Хлопці, яких було менше половини, намагалися забрати у дівчат барвисту шкіряну кулю і, коли це їм удавалось, все повторювалося навпаки. Олесь із цікавістю спостерігав за тією жвавою грою. Очі підлітка пломеніли захопленням і навіть заздрістю, так йому хотілося опинитися серед цієї веселої юрби своїх однолітків.
У розпалі гри м‘яч випадково ковзнув по руці одного із гравців і стрімко відлетів убік, підкотившись прямо до ніг Олеся.
– Кидай мерщій його сюди! – гукнув хтось із ватаги, але хлопець лише мовчки нахилив голову. Тоді одна з дівчат підбігла до лави, підняла м‘яча і жбурнула його своїм друзям.
– Як тебе звати? – поцікавилася вона, переводячи дух.
– Олесем, – тихо відповів хлопчина.
– А мене Маринкою, – посміхнулася дівчинка. Гайда з нами грати у м‘яча, – запропонувала вона.
– Я не можу, – сумно промовив Олесь і його очі мимоволі дещо зволожились.
– Батьки не дозволяють водитися з чужими? – поцікавилася Маринка і знову щира посмішка осяяла її дівоче лице з хитро примруженими очима.
– Ні, – ще більше знітився Олесь. – Просто не можу… Не можу ходити, – закінчив він, глибоко зітхнувши.
– Упав з велосипеда чи захворів? – не відставало допитливе дівча.
– Це у мене від народження… Якась рідкісна патологія суглобів, – неохоче зізнався хлопець, зовсім опустивши голову і уже не бачачи, як Маринка раптом метнулася до своєї компанії і стала збуджено щось розповідати друзям, активно жестикулюючи руками.
Як не старався Олесь опанувати собою, кілька зрадливих сльозин все-таки бризнули з під його повік, покотилися по блідих щоках і окропили поли демісезонної куртки. Із внутрішньої кишені він тут же дістав невелику хустинку і поквапом звільнив свої очі та ніс від залишків несподіваної вологи, намагаючись це робити максимально непомітно, особливо для дітей у незвичній формі.
За кілька хвилин вся компанія перемістилася під крону каштана.
– Моє ім‘я Ганна, а пластуни називають мене просто Ганею, – чемно привітавшись, промовила жінка. – Ти щось чув про пластунів? – запитала привітно вона.
– Ні, – хитнув головою Олесь.
– А хочеш дізнатися? – втрутився в розмову один із хлопчаків, який назвався Максимком.
– Так, – уже впевненіше відповів Олесь.
– «Пласт» – це українська національна скаутська організація. Він був створений у Львові ще на початку минулого століття, невдовзі після заснування у далекому 1907 році Робертом Бейден-Пауелом міжнародного скаутського руху, – продовжила Ганя.
– У нас є друзі по всій країні і навіть за кордоном, – пристала до розмови невисока дівчинка з чудернацькою зачіскою у вигляді трьох невеликих хвостиків, що стирчали у різні боки. Її руде волосся майже зливалося з осіннім листям. Та й ім‘я у пластунки виявилося не менш кумедним – Яся. Раніше такого імені Олесю чути не доводилося.
– У Миколаєві також є пластуни і наш осередок входить до складу всеукраїнської організації! – з неприхованою гордістю раптом заявив найменший за віком хлопчак, що назвався Михайликом.
– А чим ви займаєтеся? – в свою чергу поцікавився Олесь.
– Ой, та чим ми тільки й не займаємося! – защебетала висока дівчинка з довгими темними косами, яка лише і чекала нагоди, щоб долучитися до бесіди. – Збираємося на сходини, спілкуємося, вивчаємо історію рідного краю і пластунського руху, ходимо на екскурсії і в походи, граємося у різні цікаві ігри, палимо ватру, співаємо пісень… – сипала як горохом Настя.
– А що таке ватра? – вихопилося здивовано у Олеся.
– Ватра – це таке вогнище, багаття, по-місцевому костер, – нарешті приєднався до розмови і огрядний на вигляд хлопак, якого друзі називали Данилком.
Бесіда так захопила всіх, що Ганя спохватилася лише після сигналу таймера свого телефону.
– А ти не хочеш завтра скласти нам компанію? Ми збираємося на центральну площу, до фонтанів, – раптом звернулася вона до Олеся.
Від такої несподіванки той навіть розгубився і тільки збентежено дивився то на Ганю, то на дітей, то на свої ноги.
– Гаразд, – озвалася жінка, щоб якось вийти зі скрутної ситуації, не в останній мірі спровокованої її неочікуваним запитанням, – завтра ми підійдемо у цей же час. Порадься з дорослими і, якщо надумаєш, візьмемо тебе з собою. Правда діти?
Так! Звичайно. Оце здорово! – посипалось звідусюди, після чого пластуни дружно попрощалися з Олесем і організовано пішли вулицею у напрямку центру міста.
Вечірні перемовини хлопця з бабусею вилились у справжню дискусію. Спочатку вона категорично була проти. Внукові довелося довго розповідати про деталі зустрічі, про пластунів, про їх керівничку. Зрештою бабуся дещо пом‘якшала і заявила, що завтра сама погляне на незнайомців і вирішить, як бути далі.
Весь вечір Олесь роздумував про свою майбутню зустріч з новими знайомими, про подорож до фонтанів і про кумедну Ясю, яка йому сподобалася найбільше.
* * *
Наступного дня стояла тепла безвітряна погода. Мабуть осінь вирішила порадувати містян. На небі – ні хмариночки. Яскраве осіннє сонце щедро дарувало приємне тепло. Настала казкова пора бабиного літа. Перехожі були одягнені незвично легко. Траплялися навіть сміливці у одних лише цупких кофтинах чи баєвих сорочках.
Викотивши візок з Олесем на вулицю, бабуся залишилася поряд у очікуванні нових знайомих онука. Ті не примусили на себе довго чекати і рівно об одинадцятій гамірливою юрбою, яка зовні виділялася серед перехожих, показалися із-за рогу. Підійшовши і дружно привітавшись таким незвичним для південного міста «Слава Україні!», вони щільним кільцем обступили бабусю з онуком. Кількахвилинні перемовини не залишили у старенької жодних сумнівів щодо щирості та серйозності намірів пластунів. Особливо їй сподобалася Ганя, яка була осереддям компанії, її рушійною силою. Своєю доброзичливістю та комунікабельністю вона просто підкорила опікунку і та зі спокійним серцем відпустила внука на прогулянку з його новими друзями.
Візок Олеся пластуни котили по черзі. Спочатку це були Максимко з Михайликом. Потім естафету перехопили Яся з Настею. Невдовзі їх змінила Маринка, якій допомагала Ганя. Весь час, діти ділилися враженнями, жартували, весело сміялися. Коли попереду показалась центральна площа, за справу взявся міцний Данилко. Побачивши фонтани, той разом з Олесем так прискорився, що решті дітей довелося бігти за ними.
– Обережно, Данилку! – закричала Ганя і теж подалася слідом.
Олесь був просто у захваті від такої швидкої їзди, від фонтанів, які бачив уперше, від його нових друзів. Емоції зашкалювали. Спілкування з пластунами захопило хлопця настільки, що на деякий час він навіть забув про свій інвалідний візок. Так, непомітно для всіх, обумовлений з бабусею час закінчився і Ганя дала команду про збір.
– Давайте погуляємо ще! – благально подивився на провідницю Олесь і його підтримали інші діти.
– Обов‘язково ще погуляємо. Іншого разу, – доброзичливо, але досить рішуче, мовила Ганя. – Тепер ми будемо тебе відвідувати регулярно. Правда діти? – продовжувала вона впевнено.
Так. Правда. Звичайно! – залунало звідусіль і компанія організовано рушила у зворотному напрямку, де у сквері на них уже з нетерпінням чекала бабуся. Побачивши дітей і свого внука, на обличчі якого сяяла щаслива посмішка, вона і сама полегшено усміхнулася.
– Щиро вам дякую! – звернулася старенька до Гані та дітей. – Приходьте ще! Наступного разу я вас свіжими пиріжками пригощу. З яблуками і гарбузом, – вдячно запрошувала вона.
Провівши, Олеся з бабусею до самого під‘їзду і закотивши візок прямо до квартири, пластуни весело почимчикували далі. На них уже чекала обласна дитяча бібліотека, куди вони кожної неділі полюбляли заходити за різними цікавинками.
* * *
Такі візити стали систематичними. Пластуни, чисельність осередку яких за останні пів року збільшилася майже вдвічі, взяли собі за правило не рідше двох разів на місяць провідувати Олеся та його бабусю. Весною вони всі разом здійснили мандрівку до місцевого зоопарку, який мав славу кращого у країні. І дійсно, ці спільні відвідини із захопливим катаннями на конях, смачним морозивом та кумедними мавпочками додали адреналіну і запам‘яталися надовго всім.
А рівно через рік потому відбулася незабутня поїздка до Матвіївського лісу, де пластуни разом із Олесем та його бабусею збирали гриби, палили ватру, варили смачний козацький куліш, співали своїх улюблених пісень. Та головною подією цієї подорожі стало дещо інше.
Перед поверненням додому по команді Гані пластуни вишикувалися біля багаття в шеренгу і під звуки гімну України провідниця урочисто оголосила про прийняття Олеся у свої ряди і вручила справжню пластунську форму, а Яся сама пов‘язала йому на шиї маруловий галстук.
– Це оберіг, від мене особисто. Учора увечері я зшила його спеціально для тебе, – прошепотіла вона ледве чутного на вухо пластуну-новобранцю.
Від тих урочистостей хлопець був просто у захваті. Йому бракувало необхідних слів, щоб висловити друзям усю свою вдячність, а щаслива бабуся лише тихенько заплакала.
Та і на цьому приємні несподіванки не закінчилися. Коли відлунали привітання і побажання, дещо уляглися радощі прийому, увагу молодих пластунів привернув високий, стрункий чоловік у пластовій формі з нашивками вищого рангу, який несподівано з‘явився невідомо звідки. За командою Гані вони знову вишикувалися в шеренгу і та доповіла незнайомцеві про прийняття Олеся до лав пласту, а потім представила присутнім провідника Андрія, керівника крайового проводу.
– Радий вітати юних пластунів Миколаївщини, а Олеся також поздоровити зі вступом до нашої скаутської спільноти, – звернувся він до присутніх твердим, але доброзичливим, голосом. – Повертаючись із наради керівників південного регіону, я вирішив особисто поспілкуватися з вами, а також повідомити важливу новину, – продовжував він. – Зокрема, мені приємно сповістити, що пластунському братству всієї країни за допомогою інших благодійних організацій та багатьох небайдужих громадян, удалося зібрати необхідні кошти для лікування Олеся. Більш за те, за сприяння наших американських побратимів, з керівництвом спеціалізованої клініки досягнуто домовленості про проведення йому в найближчий час хірургічної операції. Лікування буде здійснюватися кращими фахівцями медичного закладу. Я привіз відповідний сертифікат, який зараз хочу вручити нашому товаришеві.
У цілковитій тиші Андрій підійшов до збентеженого Олеся, потис тому руку і віддав хлопцеві невеликого кольорового аркуша цупкого паперу. Тільки через кілька секунд лісова галявина вибухнула феєрверком радісних емоцій. Прийшовши до тями від такої несподіваної звістки, діти стали кричати «ура», енергійно підстрибувати і веселим хороводом кружляти навколо Олеся. Обличчя хлопця прикрашала відкрита дитяча посмішка, по якій текли сльози радості, вдячності і надії.
* * *
– Тримайся, подумки ми всі з тобою, – міцно обнявши Олеся за шию і поцілувавши у щоку, щиро сказала Яся, коли за два тижні миколаївські пластуни в міському аеропорту проводжали хлопця за океан.
– Не турбуйся, у Києві, а потім і Чикаго, прямо біля трапа літака тебе зустрічатимуть представники клініки. Все буде добре, – запевнила хлопця Ганя. – Ми ще пошпацируємо разом! – посміхнулася провідниця і всі діти підтримали її дружними оплесками.
Уже сидячи в салоні біля ілюмінатора, Олесь очима, повними щасливих сліз, спостерігав, як його побратими-пластуни з оглядового майданчика будівлі аеровокзалу завзято махали йому на прощання, бажаючи щасливої дороги. Поміж дитячої юрби стояла і його бабуся. Сльози радості і вдячності самі собою текли у старенької нескінченним потоком.
Усе буде добре! – впевнено подумав Олесь, стискаючи рукою кінці свого марулового оберега, коли шасі авіалайнера відірвалися від злітної смуги аеродрому.
02.06.2021
ID:
915645
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 02.06.2021 11:33:49
© дата внесення змiн: 04.07.2021 14:04:19
автор: Олександр Мачула
Вкажіть причину вашої скарги
|
