(продовження подій, змальованих у новелах «Оберіг», «Талісман» і «Повернення»)
Надвечір Олесь стояв біля контрольно-пропускного пункту таможні і на відстані любувався двома новенькими мікроавтобусами, що тільки-но перетнули державний кордон. Невдовзі, отримавши від кур‘єра ключі, він неспішно став оглядати пригнані машини, які були переобладнані чеськими партнерами спеціально для перевезення інвалідів-крісельників. Для цього салони довелося звільнити від стандартних сидінь, замінивши їх частину трансформерами, і відповідним чином устаткувати місця для розміщення інвалідних крісел. Універсальні фіксатори мали забезпечувати надійне утримання візків під час руху машин у будь-яких дорожніх умовах. Крім того буси оснастили підйомними пандусами-рампами, на які доволі легко могли заїхати практично всі види інвалідних колясок. У менший автобус їх уміщувалося шість одночасно, а в більший – цілих вісім. До того ж, на випадок виникнення якоїсь форс-мажорної ситуації, останній був обладнаний двома відкидними лежачими місцями та спеціальною шафою для надання першої медичної допомоги.
Лишившись задоволеним попереднім оглядом, юнак сів на лаву неподалік і зморено заплющив очі. Пригадалося, як пів року тому йому довелося терміново шукати додаткові кошти, оскільки виручених від реалізації перехідного призу «Спінального братства» не вистачало.
* * *
– Чому так дорого? – цікавився потенційний покупець, який приїхав на оглядини аж із Чернігова. – За таку суму я можу купити хорошу іномарку!
– А це і є хороша іномарка, та ще й спеціального призначення. Наразі іншої такої в Україні ви не знайдете. Кілька років тому я особисто привіз її аж із-за океану, – спокійно пояснював Олесь. – Окрім зручності та відмінних ходових якостей, цей візок має ще багато унікальних опцій. Його система контролю стежить за основними життєвими показниками пасажира, збираючи дані про артеріальний тиск, частоту пульсу та дихання хворого, а також тиск у шинах, рівень заряду акумулятора, запас ходу та багато чого іншого, – продовжував хлопець. – Зокрема, візок оснащений GPS-навігатором, трьома відеокамерами, його підключений до мережі інтернет бортовий комп‘ютер здатен самостійно привести крісло у задану голосом точку, а при необхідності – викликати медичну допомогу за власною ініціативою!
– Гаразд, переконав. Це саме те, що потрібно моєму синові, – кинув бізнесмен, заплатив гроші та велів своєму водієві вантажити візок до не менш крутого авто. – Буде потрібна допомога – телефонуй, – чолов‘яга простягнув Олесю візитку і, міцно потиснувши на прощання руку, повіз «перехідний приз» у північному напрямку.
Через кілька тижнів по тому, дізнавшись про фінансову скруту і характер мети, на реалізацію якої у хлопця не вистачало коштів, північний гість яскраво підтвердив реноме істиного господаря свого слова.
– Скинь номер рахунку, – долинув зі слухавки його голос.
– Дякую! – зрадів Олесь. – Я постараюсь протягом року повернути борг.
– Зроби, що плануєш і того буде досить, – знову пролунало із трубки і розмова обірвалась.
Зібрати решту необхідної суми пластунам допомогли місцеві меценати і Шон Маклех, з яким молодий провідник поділився своїми труднощами під час останньої розмови.
* * *
За тими споминами Олекса і не помітив, як до нього підійшло пару незнайомців.
– Це вам потрібно відігнати два буси до Одеси? – запитав один.
– Так, але не зовсім, – посміхнувся юнак. – Не до Одеси, а до Миколаєва.
Кілька годин тому він зустрічався з провідником львівських пластунів і просив допомогти водіями. Той пообіцяв щось придумати.
– Одна холєра у той бік, – доброзичливо вів далі чоловік, – Я Василь, а це Тарас. Пан Ярослав, керівник місцевої організації «Пласту», де проходять вишкіл наші діти, попрохав вам допомогти.
– Дуже добре, – продовжував усміхатися Олекса. – Коли ми зможемо виїхати?
– Та хоч зараз! Ми уже готові гарувати, – долучився до розмови Тарас і вони дружно рушили до автомобілів.
* * *
Звістка про те, що миколаївські пластуни під орудою Олеся розпочали втілення в життя проєкту «Соціальний транспорт» самотужки, була сприйнята Юрієм Йосиповичем, як особиста образа. Хоча виділені міськрадою з громадського бюджету кошти підпорядкованим чиновнику комунальним підприємством були освоєні на папері повністю, ніхто з інвалідів міста навіть не бачив того фантастично-дорого спеціалізованого транспортного засобу.
Натомість початок роботи пластового проекту ознаменувався велелюдним заходом майже під вікнами кабінету чиновника. Уже за пів року після тієї пам‘ятно-неприємної для Олеся розмови два уквітчані різнокольоровими кульками мікроавтобуси з написами «Соціальний транспорт» і «Пласт-Миколаїв» на бортах, під звуки клаксонів навколишніх авто та шквал аплодисментів натовпу, поважно зупинилися на центральній площі міста. Коли їх двері відчинилися, за допомогою спеціального обладнання на землю спустилися півтора десятки інвалідних візків, які під овації юрби вишикувалися півколом посередині.
– Мені дуже приємно вітати всіх вас! – звернувся Олесь до присутніх. –Сьогодні ми починаємо реалізацію власного проєкту «Соціальний транспорт». Перед вами його перші дві ластівки. Щиро вдячний усім небайдужим громадянам міста і не тільки за фінансову допомогу. Спасибі вам, що знайшли час аби своєю присутністю підтримати цей важливий крок, – закінчив хлопець під потужні оплески.
Потім провідниця Ганя запросила до мікрофону очільника крайової організацій «Пласту», який привітав усіх із непересічною подією та висловив сподівання, що цей дієвий приклад миколаївських пластунів не тільки розширить коло їх палких прихильників, але і стане своєрідним взірцем для наслідування, в т.ч. органами місцевої влади, особливо окремими її представниками. На останніх словах, пан Андрій красномовно повернув голову в бік мерії.
Почувши це, Юрій Йосипович як ошпарений відскочив од вікна. Нечистоплотному чиновникові здалося, що провідник пластунів, незважаючи на запопадливо опущену штору, все-таки розгледів його.
Останнім виступав батько одного із членів Олесевого підрозділу, який на час вирішення організаційно-правових питань надав «ластівкам» прихисток під дахом свого приватного підприємства та укомплектував їх досвідченими водіями.
– Упевнений, що це тільки початок доброчинності! Така благородна справа не може не мати прихильників і свого продовження, – сказав коротко пан Євген. – А тепер запрошую безпосередніх «винуватців» урочистостей, у першу чергу Олеся з його командою, зробити коло пошани на цих прекрасних машинах, які відсьогодні починають таку необхідну роботу, – завершив він свою промову і особисто сів за кермо першого бусика.
Простір знову наповнився гучними оплесками та вигуками «браво». Залунав марш січових стрільців і пластуни-крісельники стали вантажилися до салонів авто. За кілька хвилин обидві «ластівки» повільно обігнули площу і уже під звуки пісні «Ой, у лузі червона калина» відправилися у свій перший політ.
– На жаль, мені пора, – невдовзі звернувся до Гані та Олеся пан Андрій. – На мене ще очікують наші колеги з Херсонщини.
– Можна я вас трохи проведу? – посміхнулася Ганя. – Гадаю, що Олесь тут і сам справиться, – додала вона і з гордістю подивилася на хлопця.
– Звичайно, тим паче, що я хотів з вами порадитись, – якось загадково посміхнувся у відповідь крайовий провідник і, міцно потиснувши юнакові руку, направився за жінкою до найближчої зупинки громадського транспорту.
Та гамірлива юрба не спішила розходитися по домівках. Люди збиралися у окремі купки і ще довго обговорювали різні сторони нового проєкту місцевих пластунів, ділилися враженнями, а також висловлювали свої думки стосовно його подальших перспектив.
– А де ви збираєтесь брати кошти на паливно-мастильні матеріали, обслуговування та ремонт своїх «ластівок», – запитав у Олеся якийсь чоловік статечного віку з ціпочком.
– Наразі ми готуємо реєстраційні документи і паралельно з основною статутною діяльністю розглядаємо питання надання платних транспортних послуг, – не забарився з відповіддю юнак.
– Але ж це суперечить заявленій вами ідеї безкоштовності соціальної допомоги! – несподівано пішов у наступ дідуган.
– Зовсім ні, – спокійно парирував Олесь. – Обслуговування інвалідів-візочників, у першу чергу членів пластової організації, буде здійснюватися виключно на некомерційні основі. Платні послуги за встановленими міськрадою тарифами планується надавати фінансово-спроможним категоріям громадян, – упевнено стояв на своєму Олесь.
– Навряд чи можна буде уникнути конфлікту інтересів, – висловила сумнів скромно одягнена жіночка середніх років, що стояла неподалік і уважно слідкувала за розмовою. – Нерідко вам доводитиметься вибирати між безкоштовними послугами і спокусою заробити гроші, – виголосила вона, звертаючись уже безпосередньо до Олеся.
– Не бачу ніякої проблеми, просто не потрібно штучно розмежовувати ці два боки одного процесу, – посміхнувся хлопець. – Уявіть собі таку ситуацію: одна з наших «ластівок» виконує замовлення по доставці двох інвалідів із Балабанівки* до реабілітаційного центру. Чому б водієві по дорозі не підвезти ще декількох звичайних пасажирів, які вимушені чекати на зупинці громадського транспорту в години пік, і не заробити пару копійок на пальне та запчастини. Або зробити ходку-дві по місту, доки наші пластуни будуть зайняті відновленням здоров‘я у тренажерній залі?
– Коли так, то звичайно, – була вимушена погодитися жіночка.
Десь лише надвечір решта пластунів, що не помістилися в салонах «ластівок», разом із юним провідником у піднесеному настрої чи не останніми залишили Соборну площу.
* * *
Після отримання середньої освіти Олесь успішно склав іспити і вступив до медичного вишу. Зі своєю майбутньою професією він визначився ще кілька років тому, за океаном, коли перебував на лікуванні в Чикаго. З часом це його рішення тільки зміцнилося і викристалізувалося. Розпрощавшись із милицями, хлопець уже достеменно знав, що піде вчитися на хірурга. Значною мірою на таку позицію вплинув і приклад його старшого друга – лікаря-реабілітолога Миколи Івановича, який від самого їх знайомства став приділяти величезну увагу «Спінальному братству». Надану ним організаційно-методологічну допомогу переоцінити було важко. Ця людина мала чи не найбільший вплив, якщо тільки не брати до уваги Ганю і Ясю, на формування характеру і активної життєвої позиції юнака.
Навчання у виші Олесь успішно поєднував із продовженням інтенсивної реабілітаційної роботи в очолюваному ним підрозділі, чисельність якого невпинно зростала. Коли вона перевалила за третій десяток, природньо постало питання створення самостійного, спеціалізованого, осередку, що безпосередньо б увійшов до обласної організації.
– Прийми мої вітання, колего, – зробила акцент на останньому слові Ганя після закінчення спільних організаційних зборів обох підрозділів. – Якщо справи ітимуть у такому ключі і надалі, то через кілька років ти можеш очолити обласну організацію «Пласту», – щиро посміхнулася вона і на якусь мить ніжно, по материнськи, пригорнула Олеся до себе.
– Для мене то не головне, – не менш щиро посміхнувся у відповідь юний провідник новоствореного осередку спінальників.
Хлопця дуже тішило те, що за цей час спільними зусиллями пластунів, за активної допомоги меценатів, проєкт «Соціальний транспорт» все-таки вдалося оформити організаційно. Новостворене дочірнє підприємство отримало назву «Ластівка» і поповнилося третьою транспортною одиницею, вантажно-пасажирською. Але найбільшим досягненням свого першого студентського року Олесь уважав те, що ще троє його друзів-пластунів стали на ноги, змінивши інвалідні візки на милиці, а один – пару тижнів тому навіть відмовився від послуг останніх.
Та окрім позитивних результатів за цей час трапилося досить і прикрих неприємностей. Зокрема, минулого місяця невідомими були порізані всі шини у восьмимісної «ластівки». Сталося це вночі біля будинку водія, у якого несподівано захворіла мала дитина і він не встиг поставити машину на стоянку. Чисельність і характер пошкоджень свідчили про те, що зловмисників було кілька і вони намагалися заподіяти максимально-непоправну шкоду. Зокрема, кожна із чотирьох шин мала не менше двох великих розрізів у вигляді літери «Х».
«Цікаво, кому вони перейшли дорогу і чому не спрацювала сигналізація», – розмірковував Олесь, уважно оглядаючи місце події і нарахувавши на загал не менше десятка пошкоджень.
Оперативно-слідча група прибула лише за пару годин після виклику. Не по літам вгодований слідчий, одразу безапеляційно заявив, що це «дохлий номер» і зайва писанина, оскільки за браком доказів практика розшуку безпосередніх виконавців злочину в подібних випадках невтішна. Стосовно особи його організатора чи замовника взагалі не йшлося.
– То що, будемо писати протокол? – невдоволено кинув поліціянт, не дочекавшись реакції Олеся на свої вочевидь передчасні висновки.
– Пишіть, – твердо заявив хлопець і став ретельно оглядати ділянку газону навколо буса з пошматованими шинами. – Погляньте, ось вам і доказ, – невдовзі підійшов він до слідчого і простягнув невеликий шматок візитівки, вимазаний у якусь речовину темно-сірого кольору, на лицьовій стороні якого можна було розгледіти ініціали «Ю.Й.» – Знайшов у траві з того боку, біля переднього лівого колеса, – старався надати максимум інформації Олесь.
– Не бачу ніякого стосунку до справи, – покрутивши шматок візитівки, слідчий з невдоволеним виглядом відкинув його в сторону. – При бажанні тут таких «доказів» можна знайти десятки, а то й сотні, – буркнув він і продовжив щось нотувати від руки на окремому аркуші паперу.
– Дивно, – тихо промовив уже сам до себе хлопець, знову піднявши шматочок візитівки. Його увагу привернуло те, що клаптика від основної частини було відрізано чимось гострим. «Це могло статися, коли візиткою витирали забруднене лезо ножа», – продовжував розмірковувати він.
Через кілька тижнів із місцевого відділку поліції Олесь отримав повідомлення про те, що підстав для відкриття кримінального провадження за фактом заподіяння матеріальної шкоди не виявлено. На той час невідомими було порізано шини і у іншої «ластівки». Сталося це уже серед білого дня, коли водій на десяток хвилин зайшов пообідати, залишивши машину прямо перед вікнами кафе.
«Нас попереджують чи хочуть залякати», – розмірковував хлопець, намагаючись найти якісь додаткові зачіпки аби розгадати цей кросворд, але писати заяву до поліції уже не став.
* * *
Хоча наступний місяць минув досить спокійно, та голову Олеся не покидала думка про те, що на цьому пригоди не скінчилися. Тому він уперто намагався віднайти шлях убезпечення майна організації від подальшого знищення. Хлопець був переконаний, що обидва випадки не просто пов‘язані між собою. Це ланки одного ланцюга, справа рук однієї особи, яка просто так від них не відстане, і доки він не дізнається її ім‘я – ефективно протидіяти зловмиснику буде дуже тяжко. Однак провідник здаватися не збирався.
– Як ви дивитеся на те, щоб у вашому осередку започаткувати секцію східних єдиноборств? – запитав у Гані хлопець при першій же нагоді.
– А хто буде вести заняття? – зрозумівши молодого колегу з півслова, питанням на запитання відповіла досвідчена провідниця.
– Є у мене тут одна кандидатура, – посміхнувся Олесь. – Зі мною на одному курсі навчається кандидат у майстри спорту по карате, неоднократний переможець обласних і призер всеукраїнських змагань. Останнім часом ми зблизилися на ґрунті розробки нової методики реабілітації після спортивних травм. Гадаю, мені вдасться з ним домовитися, – детально виклав свій план юнак.
– Це було би просто чудово! Увечері я переговорю зі своїми пластунами, – задоволено підсумувала Ганя.
Результати перемовин були більше ніж обнадійливими – осередок провідниці у повному складі виявив бажання розпочати тренування негайно. Навіть дівчата були налаштовані рішуче, як вона не намагалася переконати їх у доцільності зачекати другої хвилі набору. Залишалося знайти відповідну залу, але то вже була справа техніки.
* * *
У подарунок до цьогорічного дня народження Олесь отримав від батьків спортивного велосипеда і з радістю став активно підкоряти навколишні простори. Особливо йому подобалося подорожувати в сторону Херсону та Кривого Рогу, оскільки ширина дороги і якість покриття між іншими напрямками там вирізнялися на краще. Останнім часом компанію хлопцеві стали складати троє друзів, що завдяки його прикладу і безпосередній допомозі досить впевнено стали на власні ноги. Невдовзі до новоствореної команди приєдналася і Яся з подругами, яка після закінчення школи теж вступила до медичного вишу, але на лікувальний факультет. Поступово сформувалася нова велоспільнота, що кожних вихідних вирушала кудись у мандри, які тривали весь світлий час доби.
От і сьогодні, у останню неділю травня, Олесь із Ясею з самого ранку рушили за місто, де на об‘їздній дорозі перед подорожами зазвичай збиралася вся команда. Діставшись східної розв‘язки, вони лишили велосипеди зі спорядженням біля відбійника, а самі подалися на узбіччя, щедро вкрите молодою зеленою травою. Яся заходилася збирати перші степові квіти і плести віночок, а Олесь допомагав їй різноманітним матеріалом. Хвилин за десять-п‘ятнадцять підтяглася і решта членів команди.
– Куди сьогодні? – запитав провідник, привітавшись із кожним окремо за руку після традиційного «СКОБ».
– Давайте до «Замку тамплієрів», – запропонувала Наталка, яка одна із останніх долучилася до «Пласту», але вже встигла органічно влитися до велоколективу.
– Я б не радив, – відгукнувся Ілля. – Там половину дороги ремонтують, будемо мати проблеми, – пояснив далі він.
– Звідки знаєш? – засумнівалася Наталка.
– Подивився дорожні новини зранку, – упевнено парирував той. – Краще їхати в напрямку Кривого Рогу, там зараз дорога – хоч каші кинь!
– А ти що, так засидівся в інтернеті, що не встиг і поснідати? – не здавалася завзята Наталка.
– То існує таке прислів‘я, – втрутився Олесь, аби покінчити із суперечкою. – Інші пропозиції є? – звернувся він до команди.
Оскільки інших пропозицій не надійшло, традиційно проголосували і більшістю голосів вирішили їхати в північному напрямку, де за пів сотні кілометрів розкинулася Баштанка – столиця славетно-відомої колись однойменної республіки.
Їхали неспішно. Розмовляли, ділилися враженнями і останніми новинами. Колону вів досвідчений Олесь, якому раніше не раз доводилося їздити в тому напрямі. Хоча якість дорожнього покриття була доброю, він кожну годину робив невеликі зупинки, оскільки пластуни його осередку все ще потребували перепочинку, та і дівчата теж. Подолавши близько трьох десятків кілометрів, коли ліворуч показався лісовий масив, хлопець повернув убік.
– Зараз я покажу вам дещо цікаве! – гукнув голосно він і вся валка дружно подалася слідом.
Обігнувши ліс польовою дорогою, вони виїхали до мальовничої річки, що лежала за ним у широкій долині. Олесь зупинився біля самого берега, даючи друзям можливість насолодитися цим унікальним для їх південних широт розмаїттям.
– Комусь відома назва цієї річки? – поцікавилася Яся.
– Інгул, – відгукнувся хтось із самого хвоста вервечки.
– Цілком вірно, – підтримав Олесь. – Саме в дельті Інгулу в 1788 році було заснована перша миколаївська корабельня, а у місці злиття річки з Південним Бугом, яку в давнину наші предки називали Гіпанісом, археологами ще у минулому столітті розкопано стародавнє городище «Дикий сад». Воно було побудовано далекими кімерійцями більше трьох тисяч років тому. Це древнє місто і є насправді пращуром нашого Миколаєва, – дав коротку історичну довідку юний провідник.
– І звідки ти тільки все те знаєш? – усміхнулася Яся, в душі радіючи за товариша.
– Із книжок, музейних експозицій, інтернету, та чи мало звідки зараз можна черпати інфу, – відповів їй такою ж добродушною посмішкою Олесь і скочив у сідло. Пришпоривши свого «мустанга», він направив його польовою дорогою вдовж річки, проти течії, і вся компанія дружно кинулась навздогін.
Ділянки молодого соснового лісу чергувалися із листяними масивами, основу яких складали берест, акація, дуб. Нікому із велосипедистів, окрім Олеся, раніше тут бувати не доводилось, а тому швидкість руху упала до мінімуму. Всі з цікавістю поглядали в різні боки, любуючись навколишніми місцевими красотами. Від щедро збагаченого киснем свіжого повітря і пташиного співу голова йшла обертом. Особливо у захваті були дівчата. Поступово висота дерев ставала більшою і невдовзі команда дісталася справжнього пляжу, опорядкованого на березі річки білим піском та обладнаного дерев‘яними містками.
– Ох ти, лише грибків з лежаками не вистачає, – захоплено вигукнута Яся, зупиняючи свого велосипеда прямо біля води.
– Якби знала, що тут такий крутезний пляж, неодмінно б узяла купальника! – підтримала подругу Наталка.
– Хто ж його знав, що ми сьогодні втрапимо саме сюди, – дещо виправдовувався Олесь за неналежний рівень комунікації. – Це місце називається «Маріїне урочище», – ніби в якості компенсації повідомив простодушно він.
Вся команда дружно спішилася. Пластуни розмістили своїх двоколісних коней у тіні найближчих дерев і по двоє-троє поволі розбрелися навколишнім лісом. Коли остання група розтанула у зеленому розмаїтті, Олесь нерішуче узяв Ясю за руку.
– Ходімо, я тобі хочу щось показати, – так загадково посміхнувся він, що дівчина навіть і не подумала йому перечити.
– Ми тут не заблукаємо? – лише і вимовила вона, після чого покірно пішла за хлопцем, повністю покладаючись на його щирість і порядність.
З десяток хвилин вони йшли мовчки. Дзвінкоголосе птаство супроводжувало їх чарівним співом. Щедро напоєне киснем і лісовими пахощами повітря п‘янило обох. То тут, то там із трави визирали яскраві квіти. Дівчина йшла так близько, що, здавалося, Олесь відчуває, як б‘ється її серце. Він продовжував мовчки тримати Ясю за руку, збираючись із силами.
– То що ти хотів мені показати? – нарешті порушила тишу вона першою.
– Я тебе люблю! – несподівано випалив хлопець і, випустивши руку дівчини, зупинився.
Від хвилювання юнакові перехопило горло. Він розгублено дивився в очі коханій, ніби просячи пробачення за свою відвертість.
– Я тебе теж люблю, – посміхнулася дівчина після невеликої паузи, зробила крок назустріч і ніжно поцілувала Олеся в щоку. – А я все думала, коли ж ти насмілишся, – якось таємниче додала вона і неспішно рушила стежкою углиб.
Юнак, нарешті починаючи приходити до тями, побрів слідом. «Скільки разів він уявляв своє освідчення. Ретельно добирав слова, якими змалює глибину своїх почуттів. Відшукував сотні самих ніжних епітетів, знаходив десятки яскравих метафор. А тут «Я тебе люблю» і все, на що спромігся…» – розмірковував він, безжально картаючи себе.
Так заглибившись у роздуми, Олесь не помітив, як наздогнав Ясю, що несподівано зупинилась, повернулась назад і вони опинилися лицем до лиця, відчуваючи схвильований подих одне одного.
– Я тебе теж люблю! – повільно повторила вона свою фразу, роблячи чіткі наголоси на кожному слові, потім швидко звелася навшпиньки, ніжно обвила руками шию хлопця і міцно поцілувала його прямо в губи.
Вибух емоцій затьмарив розум обох. Повінь відвертих почуттів накрила їх з головою. Злива взаємних поцілунків не вщухала декілька хвилин поспіль. «Моя ти ластівко!» – все повторював Олесь. «Люблю! Люблю! Люблю…» – лунало у відповідь із вуст дівчини. Тільки острах бути поміченими змусив закоханих через деякий час розімкнути міцні обійми, з яких Яся випурхнула щасливою пташкою.
– Так що ти мені хотів показати? – рівним голосом невдовзі запитала дівчина.
– Зараз побачиш, – остаточно опановуючи емоціями, уже майже спокійно вимовив хлопець і знову взяв її за руку та повів за собою.
Через кілька десятків метрів він звернув праворуч, на ледь помітну серед лісових заростів стежину, а незабаром вони потрапили на галявину, вкриту залишками якихось будівель і споруд.
Дівчині на мить здалося, що вона потрапила до якогось фільму жахів, де неймовірних розмірів монстри-інопланетяни, перебуваючи в пориві невимовного гніву, напали на споруджене посеред мальовничого лісу з велетенського дитячого конструктора «Лего» казкове містечко ельфів і перетворили його на купу страхітливих руїн та сміття. Рештки наполовину оголених, без головних уборів-дахів, будівель сиротами тулилися одна до одної, жалібно поглядаючи порожніми очицями віконних отворів у різні боки. Шмаття битої цегли і залізобетонних плит, уламки шиферу та черепиці, залишки знівечених вікон і дверей були розкидані невідомою силою навколо. Над цим жахіттям цивілізації мовчки, у глибокій зажурі схиливши голови-крони, стояли високі стрункі сосни, огрядні дуби і липи, а також занедбані вишні, яблуні та груші. З невимовним сумом вони намагалися ховати від людських очей те варварство третього тисячоліття, щедро засіяним за останній десяток років і поступово підростаючим молодняком своїх синів і доньок.
Побачене настільки приголомшило дівчину, що її і до того великі очі збільшилися чи не вдвічі.
– Що це? – тільки й спромоглася через кілька хвилин глухої мовчанки видавити із себе вона.
– Це залишки піонерського табору того суднобудівного заводу із двохсотлітньою історією, про який я говорив годину тому, – сумно посміхнувся Олесь.
– А звідки ти дізнався про цей табір?
– Від мами. Вона колись тут працювала кухаркою. Саме тут вона зустріла мого татка, який був шофером і возив продукти до їдальні, – тихо продовжував хлопець.
– А хто і навіщо знищив ті будівлі? –під враженням побаченого не вгавала Яся.
– Нові заморські хазяї та їх столичні посіпаки, які за копійки приватизували пів заводу. Забрали найцінніше, вирізали метал і кинули напризволяще простих робітників. Залишили людей ні з чим, як залишають зараз без суднобудування усю країну… – сумно схиливши голову, закінчив свою розповідь Олесь.
Обоє мовчки пішли містечком, повільно обходячи руїну за руїною. Їх не покидали відчуття нерозуміння існуючих реалій та невимовної туги за рідною Батьківщиною, яку з невідомих причин народ віддав на поталу якомусь страхітливому монстру не з їх планети.
– Тиша, річка, ліс, свіже повітря – таке чудове місце, – підсумувала Яся, коли вони повернулися до води. – Можна тільки уявити, як було добре отим піонерам! – повела вона далі, оскільки хлопець продовжував мовчати, з головою занурившись у роздуми. – До речі, а хто такі піонери?
– Ну, це майже пластуни чи скаути, тільки радянські… – нарешті відволікся від своїх думок Олесь. – Вони теж ходили строєм, співали пісень про щасливе дитинство і свого вождя, дідуся Леніна, палили свою піонерську ватру, збирали металобрухт і макулатуру, захищали природу і тварин, допомагали літнім людям…
– Тобто вони були нашими колегами? – зраділа Яся.
– Майже, але не зовсім…
– Чому? – не розуміла вона.
– Та як тобі сказати… Можливо тому, що чим далі вони підростали, стаючи комсомольцями, а потім деякі і членами партії комуністів, тим більше принципи і лозунги у них розходилися з діями та реальним станом справ. Особливо це стосувалося посадових осіб. Говорили одне, думали друге, а робили третє… Одним словом – лицемірство! – раптом категорично відрубав Олесь.
– І що, всі вони були лицемірами?
– Та ні… Розумієш, на мою особисту думку, переважна їх більшість була порядними людьми, а лицеміри зазвичай вибивалися в керівництво і очолювали систему та її підрозділи.
– А зараз хіба щось суттєво змінилося? – несподівано відверто запитала Яся, дивлячись хлопцеві прямо у вічі. – То чесні і порядні люди розвалили той піонерський табір у цьому казковому місці? Чи вони своїми руками заробили ті кошти, за які придбали половину одного із найбільших заводів країни? – яскраві вогники в очах у дівчини запалали із такою силою, що Олесь на якусь мить злякався аби від них не спалахнула залишена кимось на узбіччі пляжу купа хмизу, на якій лежало пару велосипедів.
– Ти маєш рацію, – погодився хлопець. – Але ж те комуністичне і комсомольське керівництво після отримання Україною незалежності нікуди не поділося. Воно лише перефарбувалось у бізнесменів і політичних діячів нової формації, які за вкрадені кошти написали нову казку про щасливе майбутнє, про світ нових можливостей, та під цими привабливими гаслами розтягли переважну більшість державних активів, над створенням яких народ працював десятками, а то й сотнями, років. За які у свій час стільки наших предків віддали найцінніше – життя. Наразі дійшла черга і до землі… – невтішно, але не по літам зріло, підсумував хлопець.
– І що нам тепер потрібно робити?
– Учитись, гуртуватись з однодумцями, нести правду до людей, систематично і цілеспрямовано боротися за Україну! Нічого кардинально нового досі не придумано, – рішуче посміхнувся Олесь і міцно стиснув зуби.
– Ось вони де сховалися! – раптом долинув Наталчин голос з боку колишнього піонерського табору і декілька друзів показалися із-за дерев.
– Та ми далеко і не ходили, – напівжартома відповіла Яся, коли група підійшла ближче.
За пів години зібралася вся команда і пластуни, осідлавши відпочилих коней, дружно рушили у зворотному напрямку.
Ніхто з компанії тоді навіть подумати не міг, що незабаром їх переважна більшість повернеться і до цього лісу, і цього пляжу, і цих руїн, які зіграють в житті кожного свою, відведену їм, роль.
Ніхто, окрім однієї людини, але вона того і сама напевно ще не знала.
* Балабанівка – найвіддаленіший район міста Миколаєва.
16-19.07.2021
ID:
919943
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 19.07.2021 14:52:13
© дата внесення змiн: 20.07.2021 16:08:08
автор: Олександр Мачула
Вкажіть причину вашої скарги
|
норм. добре є! читається непогано. хороша мова і досить мудро. змістовно. щасти! 
