Ніч дощем зачорнилася, рине потоками зливи,
Небеса розверзлися, з них хлинули темні помиї.
Прив'яжіть до стіни мотузками мене, друзі милі,
Бо жорстока сирена в саду почала свої співи.
У кущах рвуться вихори, в вікнах мелькає примара,
Наче ящірка гнеться, грудаста, слизька і бліда,
Мої вуха багном заліпіть, щоб не звабили чари,
Знову муза розмови веде про далекі дива.
Наче здиблений кінь велетенський із гривою піни
В бурнім небі ірже, хмари зубрами з лісу бредуть.
Я моряк божевільний, над домом гуркочуть глибини,
Сад від співу шаліє, і далі тривожні зовуть.
Понесло Одіссея, як Ноя, і кинуло в смуту,
Де хвилюючі мандри, вируючі бездни пригод.
Співи панни пливуть, наче місячні промені ллються,
Завмирають і тануть сльозами п'янких насолод.
Найдобріший, спали мої очі свинцевим потоком,
Хто найкращий, у келих солодку отруту налий,
Узголів’я моє вірна хай стереже Пенелопа,
Щоб, вернувшись додому, в похід не зібрався новий.
Бачиш? Дивляться очі у вікна так само невпинно,
Куди дітись від чарів чаклунки у срібній лусці?
Чуєш? Манить у мандри, та сама безжальна єдина,
Що як перше кохання заводила на манівці.
Океан мене кличе, вривається в вікна штормами,
Гуркіт з неба – то голос його пробивається громом.
Він так грізно співає про давнє коханням між нами
І про радість солодку вернутися знову додому.
О, відкрийте, відкрийте вікно в сад, де буря волає,
Хай співають вітрила, хай з хвилями бій за життя!
Рідний дім, прощавай, корабель береги покидає!
О дружино! О, друзі! Немає мені воротя.
Julian Tuwim Odyseusz
Noc deszczem uczerniona, atramentowa ulewa,
Rozchlustało się niebo ciemnymi pomyjami.
Przywiążcie mnie, przyjaciele, do ściany powrozami,
Bo w ogrodzie syrena okrutnie, przeciągle śpiewa.
W krzakach, wichrem porwanych, rzuconych widmem w okno,
Wije się wielką jaszczurką, śliska, dwupierśna, blada,
Uszy, na śpiew nanizane, zalepcie mi ziemią mokrą,
Bo się na muzę naprasza i dziwy opowiada.
Wspiął się ocean grzywiasty spienionym koniem-ogromem,
Rży niebo zachłystem burzy, chmury żubrami w puszczy.
Miotam się w izbach, żeglarz, głębina grzmi nad mym domem,
Ogród od śpiewu oszalał i straszną żałobą pluszcze.
Poniosło mnie, Noego, rzuciło, Odysa, w zamęt,
W kipiącą otchłań podróży, w dzieje moje człowiecze,
Panna, pieśniarka sina, księżycem ułudnym ciecze,
Przemienia się, roztapia w rosnący, słodki lament.
Kto dobry, niechaj mnie zwiąże, oczy zaleje ołowiem,
Kto najlepszy, niech poda szklankę strutego wina!
Stań, wierna Penelopo, nad mym śmiertelnym wezgłowiem,
Dzisiaj do ciebie wróciłem - i nowa się podróż zaczyna.
Widzisz? teraz we wszystkich oknach ta sama się wspina,
Gdzież ja oczy podzieję od srebrnołuskich jej guseł?
Słyszysz? w powódź uwodzi, niemiłosiernie jedyna,
Głosem pierwszej miłości, niepokonanym przymusem!
Przyciągnęła ocean, żeby mi wył pod oknami,
Niebu huczeć kazała nieustającym łoskotem
I coraz grożniej śpiewa, że miłość jest między nami,
Żebym się słodko nie łudził lubym pod strzechę powrotem.
Otwórzcie, otwórzcie okna w głąb krzyczącego ogrodu,
Topielcem w pieśń popłynę, kipielą pochłonięty!
Leć, ukochany domie, zerwij się z ziemi okrętem!
O, żono! O, przyjaciele! Doprawdy: nie ma powrotu.
ID:
945782
ТИП: Поезія СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 23.04.2022 15:31:17
© дата внесення змiн: 23.04.2022 15:31:17
автор: Зоя Бідило
Вкажіть причину вашої скарги
|