Було тут душ химерне підземелля.
Лиш тихі срібні ріки струменіли,
як вени, крізь його пітьму. Серед коріння
текла рікою кров, що відділяла від людей
і, як печальна багряниця, виднілася в пітьмі.
Крім неї тут ніщо не червоніло.
Були тут скелі
і примарний ліс. Мости над прірвами
і той оманливий великий сірий став,
який повис над дном своїм глибоким,
як над ландшафтом небо дощове.
На луці, тихій, сповненій смирення,
виднілася дороги блякла смуга,
стелилася як довге полотно.
І ось по цій дорозі йшли вони.
В хітоні синім чоловік стрункий вперед
вдивлявся мовчки й нетерпляче.
Дорогу поїдали його кроки, не жуючи,
великими шматками; його руки
звисали важко, плутались в обвислих складках,
не думав більше про легеньку ліру,
яку обвив він лівою рукою,
як обвиває виноградний вус оливи гілку.
І відчуття його ділилися навпіл:
тоді як погляд біг вперед, неначе пес,
вертався, знову й знову далі біг
і, завмираючи, чекав за новим поворотом, -
лишались слух і нюх його позаду.
Йому здавалось часом, долітають
до нього звуки кроків інших двох,
які повинні йти за ним по цій дорозі вгору.
Вслід знову лиш відлуння його кроків,
і лиш його хітон тріпає вітер за спиною.
Однак він запевняв себе, вони ще йдуть;
казав це вголос, й чувся дальній відгук.
Вони ще йшли, ті страхітливі двоє,
які гнітюче тихо йшли. Він міг би при нагоді оглянутись
(та, оглянувшись, погубив би справу,
яку задумав від початку) він бачити їх прагнув,
дві тиші, що ступали вслід беззвучно:
Бог подорожніх й посланців далеких,
шолом мандрівника над сяйними очима,
обвитий жезл тримає перед тілом,
за ступнями його тріпочуть крила;
і у його протягнутій лівиці: вона.
Вона така кохана, що ридала ліра
за нею дужче, ніж всі плакальниці світу;
Постав із цього плачу світ, в якому
ще раз злилося все: ліси й долини,
міста й дороги, ріки і поля й тварини;
І в цьому світі плачу
немов навколо іншої землі, спинилися
безмовне небо зоряне і сонце,
від плачу в небі зрушились сузір’я –
така вона була кохана.
Вона одначе поруч з богом йшла,
йти заважали погребальні шати,
розгублена, покірна, без бажань.
Заглиблена у себе, без сподівань,
без думки про людину, що йшла попереду,
і про дорогу, що піднімала до життя.
Заглиблена у себе. І померлість
наповнила її до краю.
Як плід пітьми і насолоди,
наповнила її велична смерть,
така незвідана, що осягнути неможливо.
У ній була нова невинність
і недоторканість; було її дівоцтво
як юна квітка в надвечір’я,
забули руки про подружні ласки
настільки, що навіть легконогий бог
безмежно ніжним, лагідним торканням
її надмір інтимністю бентежив.
Це вже була не та золотокоса жінка,
яку в своїх піснях не раз оспівував співець,
вбране нею ложе духмяним островом не стане,
і жоден чоловік не буде більше володіти нею.
Вона збезсиліла, як довгі коси,
і відступила, наче вщухлий дощ,
і віддалилася стократно.
Вона була вже коренем.
І коли раптом різко
Бог зупинив її і з болем в голосі
слова промовив: „Він озирнувся”, -
вона не зрозуміла і тихо запитала: „Хто?”
Далеко хтось тьмянів біля ясного виходу,
стояв там хтось, чиє обличчя
не розглядіти. Він стояв, вдивляючись,
як серед лугу на дорожній смузі
бог провідник з очима, повними журби,
безмовно повернувся услід за постаттю,
яка вертала тією самою дорогою,
йти заважали погребальні шати,
розгублена, покірна, без бажань.
Rainer Maria Rilke Orpheus. Eurydike. Hermes
Das war der Seelen wunderliches Bergwerk.
Wie stille Silbererze gingen sie
als Adern durch sein Dunkel. Zwischen Wurzeln
entsprang das Blut, das fortgeht zu den Menschen,
und schwer wie Porphyr sah es aus im Dunkel.
Sonst war nichts Rotes.
Felsen waren da
und wesenlose Wälder. Brücken über Leeres
und jener große graue blinde Teich,
der über seinem fernen Grunde hing
wie Regenhimmel über einer Landschaft.
Und zwischen Wiesen, sanft und voller Langmut,
erschien des einen Weges blasser Streifen,
wie eine lange Bleiche hingelegt.
Und dieses einen Weges kamen sie.
Voran der schlanke Mann im blauen Mantel,
der stumm und ungeduldig vor sich aussah.
Ohne zu kauen fraß sein Schritt den Weg
in großen Bissen; seine Hände hingen
schwer und verschlossen aus dem Fall der Falten
und wußten nicht mehr von der leichten Leier,
die in die Linke eingewachsen war
wie Rosenranken in den Ast des Ölbaums.
Und seine Sinne waren wie entzweit:
indes der Blick ihm wie ein Hund vorauslief,
umkehrte, kam und immer wieder weit
und wartend an der nächsten Wendung stand, -
blieb sein Gehör wie ein Geruch zurück.
Manchmal erschien es ihm als reichte es
bis an das Gehen jener beiden andern,
die folgen sollten diesen ganzen Aufstieg.
Dann wieder wars nur seines Steigens Nachklang
und seines Mantels Wind was hinter ihm war.
Er aber sagte sich, sie kämen doch;
sagte es laut und hörte sich verhallen.
Sie kämen doch, nur wärens zwei
die furchtbar leise gingen. Dürfte er
sich einmal wenden (wäre das Zurückschaun
nicht die Zersetzung dieses ganzen Werkes,
das erst vollbracht wird), müßte er sie sehen,
die beiden Leisen, die ihm schweigend nachgehn:
Den Gott des Ganges und der weiten Botschaft,
die Reisehaube über hellen Augen,
den schlanken Stab hertragend vor dem Leibe
und flügelschlagend an den Fußgelenken;
und seiner linken Hand gegeben: sie.
Die So-geliebte, daß aus einer Leier
mehr Klage kam als je aus Klagefrauen;
daß eine Welt aus Klage ward, in der
alles noch einmal da war: Wald und Tal
und Weg und Ortschaft, Feld und Fluß und Tier;
und daß um diese Klage-Welt, ganz so
wie um die andre Erde, eine Sonne
und ein gestirnter stiller Himmel ging,
ein Klage-Himmel mit entstellten Sternen - :
Diese So-geliebte.
Sie aber ging an jenes Gottes Hand,
den Schrittbeschränkt von langen Leichenbändern,
unsicher, sanft und ohne Ungeduld.
Sie war in sich, wie Eine hoher Hoffnung,
und dachte nicht des Mannes, der voranging,
und nicht des Weges, der ins Leben aufstieg.
Sie war in sich. Und ihr Gestorbensein
erfüllte sie wie Fülle.
Wie eine Frucht von Süßigkeit und Dunkel,
so war sie voll von ihrem großen Tode,
der also neu war, daß sie nichts begriff.
Sie war in einem neuen Mädchentum
und unberührbar; ihr Geschlecht war zu
wie eine junge Blume gegen Abend,
und ihre Hände waren der Vermählung
so sehr entwöhnt, daß selbst des leichten Gottes
unendlich leise, leitende Berührung
sie kränkte wie zu sehr Vertraulichkeit.
Sie war schon nicht mehr diese blonde Frau,
die in des Dichters Liedern manchmal anklang,
nicht mehr des breiten Bettes Duft und Eiland
und jenes Mannes Eigentum nicht mehr.
Sie war schon aufgelöst wie langes Haar
und hingegeben wie gefallner Regen
und ausgeteilt wie hundertfacher Vorrat.
Sie war schon Wurzel.
Und als plötzlich jäh
der Gott sie anhielt und mit Schmerz im Ausruf
die Worte sprach: Er hat sich umgewendet -,
begriff sie nichts und sagte leise: Wer?
Fern aber, dunkel vor dem klaren Ausgang,
stand irgend jemand, dessen Angesicht
nicht zu erkennen war. Er stand und sah,
wie auf dem Streifen eines Wiesenpfades
mit trauervollem Blick der Gott der Botschaft
sich schweigend wandte, der Gestalt zu folgen,
die schon zurückging dieses selben Weges,
den Schritt beschränkt von langen Leichenbändern,
unsicher, sanft und ohne Ungeduld.
