Продовження сюжетної лінії, розпочатої у першому творі циклу
"Хроніки московсько-української війни" – «Винищувач танків»
Амбітні плани рашистів на чолі з оскаженілим недопалком у короткі терміни захопити увесь схід і південь України, аби пробити шлях суходолом до анексованого Московією Криму та самопроголошеного при її підтримці Придністров’я, не справдились. Цьому здебільшого завадили активні дії простого українського народу, ніж вищого керівництва країни, частина якого, відразу ж після повномасштабного московського вторгнення вранці 24 лютого 2022 року, гайнула до Буковелю, а то й за кордон. Дехто з високопосадовців умудрився відправити власні сім’ї навіть заздалегідь, а потім пояснював своє «цнотливе» мовчання небажанням створювати ажіотаж серед населення і сіяти паніку в рядах громадянського суспільства. Про цинічні відповіді світовим лідерам на зразок «не нагнітати обстановку» і популістські поради своєму електорату «спокійно готуватися смажити шашлики на травневі свята» окремі представники так званої української еліти взагалі «забули» відразу ж після повномасштабного вторгнення агресора.
Але нащадки запорозьких козаків, несподівано для тих та інших, рішуче взяли до своїх рук зброю і негайно згуртувалися на активний спротив. Великий досвід часів гайдамаччини, походу гетьмана Сагайдачного на Москву і Хотинської битви, національно-визвольних змагань початку двадцятого століття, героїчної боротьби вояків УПА і уже сучасної оборони донецького аеропорту та інші славетні сторінки історії українського народу не пропав дарма. Однак на початках віроломної агресії «братнього» народу, озброєні представники якого неодноразово та безпричинно розстрілювали навіть стариків, жінок і дітей, не говорячи вже про інше цивільне населення, захисникам України прийшлося дуже важко.
Оскільки озброєння, як говориться у народі, було і є ще довоєнним, адже міжнародна допомога стала надходити не відразу, та і далеко не в достатніх об’ємах, українцям доводилося воювати переважно умінням і винахідливістю. В хід пішли вогняні коктейлі, які отримали колоритну інтернаціональну назву «Бандера-смузі», мисливські дробові рушниці та нарізна зброя і багато чого іншого. Загартовані восьмирічною війною з московитами Збройні сили України, за активної підтримки місцевих формувань територіальної оборони і масового волонтерського руху, зупинили наступ ворога на основних напрямках, а подекуди навіть стали контратакувати.
Не останню скрипку в такому народно-військовому оркестрі грала і погода. Весна цього року виявилась холодною і дощовою. Слава богу, влада не встигла покрити асфальтом усі дороги сходу і півдня країни, що в народі отримало назву «велике крадівництво». Нарешті спрацювали в плюс народні поговірки: «Своя сорочка ближче до тіла» і «Запас кишеню не обтяжує». Важка ворожа техніка при спробі маневрів і необхідності з’їхати з автостради часто тонула у жирних українських чорноземах. Наступ московитів несподівано для них самих пригальмував.
Закінчивши епопею з панцерниками орків, дід Микола подався по сусіднім хуторам збирати свою мисливську бригаду. До кого зайшов особисто, кому зателефонував. Уже надвечір до його хати завітало шестеро бравих козаків ще досить працездатного віку. Кожен був укомплектований берданкою крісом, а то й карабіном чи трьохлінійкою, ще часів Другої, а то і Першої, світових воєн. Внаслідок нетривалої наради залишенці із навколишніх напівзакинутих населених пунктів прийняли одноголосне рішення про об’єднання у так зване партизанське лісове товариство. Його верховним головнокомандувачем, також одностайно, було обрано старшого за віком Миколу, а заступником – молодшого од нього на кілька місяців, Левка. Сам він називав себе не інакше, як начальником генерального штабу.
– Вийшло майже відділення стрілецького взводу, – посміхнувся останній перед тим, як розходитися по домівках.
– Ет, нам би ще коней з десяток… – посміхнувся Микола. – Ми б організували ескадрон лісовиків летючих і тоді у окрузі лише підкови мерхотіли б.
– Згадала баба, як дівкою була… – кинув глузливо Омелько. – Серед нас лише у Тараса конячина, та і тій уже за десяток…
– То сідлайте корів, – знайшовся останній. – А дехто може і бичка під сідло поставити, – уже відверто глузуючи, Тарас хитро подивився на Миколу.
– Гаразд, повеселились і доста. Всім бути на зв’язку цілодобово! – підвів риску той.
Перші дні лісові вояки новоствореного партизанського загону активно вели розвідку, фіксували кількість і напрямки пересування техніки та живої сили ворога, не привертаючи до себе його особливої уваги з огляду на досить статечний вік. Про наслідки спостережень командир по такому ж старенькому, як і сам, телефону регулярно доповідав своєму старшому онукові, що служив у лавах ЗСУ і уже на цілу голову обскакав діда у військовому званні та посаді.
Першим відчутним доробком партизанського загону стало знищення будівлі школи в одному із сіл сусіднього району. Там, за інформацією лісовиків, розмістилося до роти спецпризначенців із десятком одиниць бронетехніки та паливозаправником. Вдосвіта, коли ще загарбники солодко спали, їм несподівано і прилетіли гостинці від української артилерії. Хоча ті дарунки і стерли з лиця землі стареньку школу, але вона стала дійсно братською могилою майже для сотні орків.
Невдовзі після закінчення обстрілу дід Микола з двома своїми «однополчанами», прихвативши з собою мисливську зброю і ризикуючи життями, навідались на територію зруйнованої школи. Доки московські недобитки приходили до тями, зализуючи рани у навколишньому лісі, вони підібрали на згарищі кілька десятків ручних гранат, чотири справні автомати і навіть РПГ-7В та кілька пострілів до нього. Ці трофеї дуже потішили старих вояків.
Невдовзі, реалізуючи інформацію лісового загону, підрозділи ЗСУ працювали по скупченню ворожої техніки і живої сили уже в іншому селі. Але дід Микола не був би самим собою, якби не контролював цей процес. Коли українська артилерія розпочала обстріл, він зі своїм найближчим другом і заступником Левком потаємними стежками, через майже непрохідний ліс, обережно дісталися околиці села і сховалися в ущелині гранітної скелі, що нависала над невеличким потічком. Лише артобстріл скінчився, а у хід пішла стрілецька зброя, лісовики вирішили і собі дещо просунутись углиб населеного пункту. Тим паче, що вони уже були озброєні автоматами і гранатами.
Неподалік, на краю присілка, вони побачили стару бабусю. Та сиділа під хатою на лавці і, не звертаючи уваги на досить інтенсивний бій, звуки якого долинали з іншого боку села, гладила кота, що зручно вмостився у неї на колінах.
– Чи вона глуха… – здивувався Микола, коли кілька куль просвистіли неподалік.
– Можливо, – лаконічно висловив припущення Левко, який пересувався дещо позаду, прикриваючи командира.
– Тобі що, жити надоїло, – майже у вухо старої закричав дід Микола, коли короткими перебіжками дістався крайньої хижі. – Ану мерщій до погреба!
– Та куди там! Все забито… – сумно відповіла стара. – І не треба так репетувати, я все добре чую, – уже сердито додала вона.
– Невже діти з міста повернулися? – з подивом, але тихіше, запитав він.
– Якби то, – сумливо усміхнулася баба. – «Асвабадітєлі» поховалися, коли наші хлопці дали їм прикурити!
– І скільки їх там? – лукава посмішка ледь визирнула з-під дідових вусів.
– Точно не знаю. Десь троє-четверо, бо більше у мій погріб не залізе. Там усе полицями з консервацією заставлено.
– Ех, жаль такого добра… – знімаючи з ременя ручну гранату, сумно з боку в бік похитав головою Микола. – Ану, візьми на приціл двері погрібника, – неголосно звернувся він до Левка, що уже підкрався тихо ззаду.
Той мовчки зняв трофейного «калаша» із запобіжника і зайняв позицію за дебелим сухим дубовим стовбуром, що в якості опори підтримував кут даху старої хатини. В цей час баба щось пригадала і помахала Миколі скоцюрбленою рукою.
– Постій, соколе! От уже, зовсім стара. Геть забула… – бідкалася вона, не зводячи очей із гранати. – Там позаду погрібника стримить вентиляційна труба. Вона веде прямо до погребу. Але ти тільки тихенько грибок зніми, він легко подається.
– А труба з якого матеріалу, металева чи азбоцементна? – уточнив командир.
– Та яке там… – махнула рукою стара. – Звичайна, пластикова. Минулого року онук на ровері з міста завіз, бо металева зовсім згнила. Але ж він, бісів син, полінився завести її до погреба збоку, як годиться. Нашвидкоруч пробурив у стелі дірку, увіткнув сторчака шмат голої труби, заляпав зверху цементним розчином і все… Ледве потім допросилася, аби «грибок» зверху поклав, а то дощ прямо всередину періщив.
– Товста? – спитав Микола.
– Хто? – відповіла здивовано питанням на запитання баба і краєм ока глипнула на себе.
– Труба, – посміхнувся той.
– Отака, – баба склала півколами покручені часом і важкою працею пальці обох рук таким чином, що крізь отвір легко міг прослизнути людський кулак середніх розмірів. – Онук говорив «сотка». Так і сказав: «Нумо, бабуню, за «сотку» по «соточці»!
– Значить все повинно вийти добре, – мовив собі під ніс Микола і вже було направився в обхід погрібника.
– Постривай, – знову зупинила його стара. – Забула ще тобі сказати, парубче. Я на ніч вентиляційну трубу знизу до цього часу ганчіркою затикаю, щоб мороз у погріб не вліз. А сьогодні, через цю заворуху, ще не встигла витягти оту затичку…
– Ось тобі й на… – легко ляснув себе долонею по ляшці Микола. – Велика ганчірка?
– Та ні, – закліпала очима баба. – У мене уже сили не вистачає носитися з великою. Я її так, скраєчку.
– На яку довжину виступає труба зі стелі? – знову поцікавився Микола.
– Сантиметрів на п’ятнадцять-двадцять, – повільно видавила з себе стара, очевидно побоюючись помилитися. – Мені майже на рівні очей, а головою до стелі я не дістаю сантиметрів п’ять-десять.
– Гаразд, повинно вистачити, – буркнув Микола і, показавши жестами руки Левкові бути напоготові, обережно рушив у обхід бабиного культового холодильника часів минулого тисячоліття.
Колись давно, ще при комуністах, він служив у мінометному підрозділі мотострілецького полку, але і дотепер добре пам’ятав основні закони мінометної справи. В цьому випадку труба – той же міномет. Як би сильно баба не заткнула її внизу, жодна ганчірка не зможе конкурувати з мінометною плитою, навіть якщо граната вибухне вище рівня перекриття, а тому про всяк випадок він зняв із паска іще одну лимонку. В будь якому разі перша звільнить дорогу для другої, а та завершить почату справу, – розмірковував командир на ходу.
Підібравшись до грибка, що на добрий метр височів над погрібником, Микола акуратно зняв його. Легко подався, мабуть ганчірка сидить не туго і тепле повітря з погреба не дало ранішньому морозцеві прихватити кріплення шляпки до труби, – подумав він. Вирвавши чеку з першої репанки, дід ніжно опустив її у трубу, ніби до ствола свого гранатомета, а сам хутко упав на землю під стіною погрібника. Почувши через кілька секунд зсередини глухий вибух, він миттю підхопився на ноги, вирвав чеку з другої гранати і уже не так лагідно опустив її в майже непошкоджену зверху трубу, а сам поспішив до виходу, знімаючи автомат із запобіжника.
– Операція-дерашизація пройшла успішно! – не без помітного задоволення вигукнув побратим Левко, йдучи спокійно від хижі йому назустріч з автоматом наперевіс. – Жодних ознак присутності живих істот всередині.
Другим вибухом двері погрібника остаточно зірвало з петель і з-під них валив сизий дим. Через кілька хвилин, коли дим розвіявся, Левко обережно прослизнув до погріба, а невдовзі повернувся з трьома спорядженими «калашами», хоча й зі слідами подряпин.
– Можна викликати похоронну команду. Всі три – двохсоті. Там ще броники і півтора десятки магазинів з набоями треба забрати, – посміхнувся він товаришеві. – А вашим закруткам теж труба, – кинув він бабі, яка обережно визирала із-за своєї хатини.
– Та ви лише допоможіть вибити отих харцизяків із нашої землі. Після перемоги я накручу стільки закруток, що не на один партизанський загін вистачить! – посміхалася стара. Сльози радості і болю текли по її зритому нелегкими роками обличчю.
– Обов’язково виб’ємо загарбників у пень і звільнимо нашу рідну землю до останнього сантиметра, – лагідно сказав на прощання Микола і, забравши броники мертвих окупантів разом із уже непотрібними оркам набоями, поспішив за Левком до лісу.
22.07.2022
ID:
954080
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Гумористичний
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Громадянська (патріотична) лірика
дата надходження: 22.07.2022 20:30:09
© дата внесення змiн: 24.07.2022 12:09:20
автор: Олександр Мачула
Вкажіть причину вашої скарги
|
