ти сам себе відштовхуєш
нашпиговуєш колючками
свої обійми
лезом
своє серце
і моє...
подряпаним заіржавілим
часом
за_часто
битим шклом
просіюєш
стежини наших
слів
ніби сіллю
по озимі
розхриплих органів
дихання
кажеш
не розумію не слухаю
зніяковіло мовчу
приспустивши фіранки
свого "невдалого" вікна
мій будинок розсипається
ніби спіщанила мазанка
яку перестали ліпити
рідні руки
що колись ростили разом
на полі осипане жито
...ніколи не зросте
рум'яним хлібом
нашої щирої посмішки
на шкарпетці сміється
кактус
міцніший за дружбу
"обійми мене"
..діряво..
.і навпростець.
К.
