О так, моя єдина по росам ходить боса,
В ромашці польовій полоще зрання косу,
І пахне та коса травневими ночами,
А кольором своїм, мов з золота, русява.
І очі у моєї такі, мов неба просинь,
Безкраї і глибокі, що серце подих просить,
А як всміхнеться личко, то очі аж сміються,
Радіють, мов в дитини, наївністю озвуться.
Краса її глибинна, не тілом, а душею,
Не обпіка, не тліє, так лагідно прижметься,
Що мов би розтвориться душа моя із нею,
І стане дві душі душею однією.
І справді Бог всміхнеться, Йому ж бо все відомо...
Лишень одна біда, живе моя не вдома,
Вона живе лиш там, де чисті світлі душі,
А в цьому світі я самотнім мушу бути...
