... в нас ніч нова страшніша, ніж минула, –
в чотири ранку хвилями Шахеди
володаря кілець*, немов назгули,
злетілися до нас, та ще й ракети...
⸞⸟⸞
... ми поміж стін в тісному закуточку
ховатись призвичаїлись давно,
дочка дворічну обіймає дочку,
що спить й не чує залпів за вікном...
⸞⸟⸞
… за хвилею хвиля у ночі бузковій
гуркочать Шахеди, я їх не боюся...
«Зіб’ють до останнього обов’язково», –
чи то заклинаю, чи Богу молюся...
⸞⸟⸞
… живу у висотці де ближче до неба,
дивлюся на сюр за вікном... Все не вірю,
що в людях чаїться дикунська потреба
вбивати та нищити. Орк гірше звіра...
... так я не ховаюся та не втікаю, –
прикута до ліжка, з ногами проблема,
лежу, нишком плачу, й собі дорікаю, –
син каже: «У сховок не піду без тебе»...
⸞⸟⸞
Читаю, що пишуть мені незнайомці,
їм хочеться з кимось в той час спілкування,
коли невідомо зустрінуть ще сонце,
чи може хвилина настала остання...
І так дві години спілкуюсь в інеті,
допоки «відбій» не напишуть у чаті.
П’ю валокордин, покидаю тенета
до ночі... Щоб «зміну» нову розпочати.
