Я маю, знаєш, вкрай шкідливу звичку
(Це не табак, не алкоголь, чи гірше):
Пірнаю в спогад, як у теплу річку,
І виливаюсь полотном у вірші.
Згадаю край між золотого поля,
Де ми з тобою ще такі безхмарні,
Тримали щастя у руках і волю,
Лічили дні ясні, не календарні.
І зводили до хмар піщані вежі,
І малювали прутиками сонце.
Ми друзями були не у мережі,
На стук у двері не питали: "Хто це?"
Пригоди починались за порогом,
Для втіхи нам потрібно було мало:
Ділити радість навпіл, і від того
Багаття тепле у душі займалось.
Сьогодні не зігрітися вчорашнім:
Роки ціпком штовхають нас у спину.
Стрічає день остудою і кашлем,
А ми в собі ще згадуєм дитину.
Цей ворох спогадів подібний до синички:
Побачить кожен, тільки не спіймає.
Я маю не на жарт шкідливу звичку:
Пірнати в те, чого уже немає.
10.06.2021
Та нічого відпускати
Я про себе навдивовижу рідко пишу, навіть коли вживаю "Я" у текстах.
А от від оточення чую одну і ту саму пісню про "Як колись було добре"😅🥴 Це справді шкідлива звичка!