Ой стояла одиноко, сама серед поля,
Молоденька ,чепурненька, зелена тополя.
Біля неї кругом вирви, окопи глибокі
І волошки, де-не-де видно синьоокі.
Якось було завітав вітерець у гості,
З неї листя натрусив, зробив собі постіль.
В холодочку примостивсь приліг під тополю,
-Чи не сумно тут самій рости серед поля?
-Чи не страшно уночі, як не сяють зорі?
Чи не холодно коли є туман надворі?
Якщо хочеш, я щодня буду прилітати,
Я багато чого бачив, можу розказати.
-Чи не страшно?Посміхнулась.-Де ж ти був раніше,
Коли тут бої точились?-вітами колише.
-Ні, не холодно. Зігрілась, як земля горіла.
А як кров лилась навколо, то я постаріла.
Чи не сумно уночі? Ні, я не сумую…
Я щоночі крики душ, тут полеглих чую.
Ненароджених дітей сміх в тумані лине,
Скільки хлопців молодих на війні загине…
Так що вітре вибачай, не буде розмови,
Ми з тобою зовсім різні, різні у нас мови.
Лети собі, гуляй світом, та не ятри душу.
А я тут, у своїм краї, все стерпіти мушу.
15.09.23р. Олександр Степан.
