Дмитрів Ігор. Пам’ять у вічності жива
Чоло високе. Добрі очі сині.
Любив країну та її людей.
Не з’явиться тепер – в своїй хатині,
Не пригорне вже матір – до грудей.
Матуся подалась на заробітки,
Щоб міг учитись на юриста син.
Бо тут інакше грошей взяти звідки?
Що ж, маминих надій не зрадив він!
Навчався і в Одесі, і в Франківську,
Диплом одержав, сам на ноги став…
Про совість пам’ятаючи синівську,
За хворим батьком ревно доглядав.
Та не судилось: батько не одужав,
Пішов у засвіт, нині вже в раю?..
За Україну син журився дуже,
Щоб жити гідно в рідному краю.
Коли повстали люди у столиці,
На всіх Майданах вирував народ,
В буремні дні пішов за правду битись
Наш калушанин Ігор-патріот.
…Хоч кличе ненька – та звестись несила…
Пішов на небо він без вороття.
Чотири кулі з даху підкосили,
Бо рани – несумісні із життям…
Плач, Україно! Не вернути сина,
Безсилі сум, молитва і слова…
Закрилися навіки очі сині,
Про подвиг пам’ять в вічності жива.
2015р.
На початку лютого 2014 року вперше приїхав на Майдані Незалежності у Києві, де став активним учасником Революції гідності. Вдруге поїхав разом з друзями 18 лютого 2014 року ввечері автобусом з Івано-Франківська, не попередивши нікого з рідних та близьких. Був весь час на передовій, із засобів захисту мав щит, шолом і окуляри; бронежилета у нього не було.
На ранок Ігоря Дмитріва не стало. Його вбили одним із перших під час атаки на Інститутській. Чотири вогнепальні поранення, які пошкодили легеню, нирку та аорту, були несумісні з життям. Йому було 30 років.
Похований у місті Калуш Івано-Франківської області на Новому цвинтарі Височанки.
Указом Президента України Петра Порошенко № 890/2014 від 21 листопада 2014 року за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності Ігорю Федоровичу Дмитріву посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена "Золота Зірка".