« Після дощику в четвер,
на Миколи тай ніколи..»
Римейк
І
Віршомази по своїй природі
акмеїсти і тому у моді
нині не балада, а сонет...
то – таке... буває, при нагоді
те, що іменується – поет,
заміняє штучний інтелект.
І так само вивели породу
(на росії) штучного народу...
та і в Україні пієтет
викликає явно що не геній.
Хто їх знає... може, і Єсенін
має гени з літерою зет.
ІІ
Ми не молодіємо літами
і ніяка тема не нова,
поки посивіє голова.
Іноді приходимо до тями,
та ніколи не почує мама
від поета, – ти іще жива?
І не запитаємо у тата,
чи у дощ не протікає хата,
як минає високосний рік,
чи дає моя береза сік,
чи кує зозуля літ багато...
пам’ятаю, – вистачить на вік.
Біля них покійні їхні діти,
на яких чекали кожне літо,
може, зі своєї висоти
посилають і мені привіти...
та сумують, бо із того світу
не долине, – нікуди іти.
ІІІ
Пізно проти рожен душі перти,
бо не помагає, – Боже мій!..
пам’ятати, що немає смерті
навіть у воєнній круговерті
оргії жахів і веремій.
Вибачай, мій світанковий краю,
що не цінували ми краси
нашого утраченого раю,
Може, душі ще туди літають,
поки чую їхні голоси...
..............................................
Може, як раніше виглядають?
І луною туга з далини, –
ще не їдь, а я ще почекаю,
може... навинешся восени.
Сім мішків вовни... 
