* * *
Як тільки догорить дотла свіча,
закриє тиша їх багатотомник,
вона замовкне, з обертом ключа,
не вибираючи собі, достойних.
Тоді ймовірно досвітки сама
проблемами поточними оточить,
можливо зрозуміє, час дарма
нагадує – життя не те що хочеш.
А ще відмовиться від почуттів,
котрі не втримали в колисці травня.
Всі перекреслить січні, навіть ті,
з суцільних днів жагучого кохання.
Породить в тиші тисячі причин,
що засекретили від них кордони.
Розучиться химерити вночі,
відкине магії і забобони.
Відтак йому пробачить тихе, «жди».
В надії, що провини відмолила,
ім’я кохане заборонить назавжди,
сама собі на кару – до могили…
Тремтить світанок на борознах вій,
нагадує їй про нічні дозори.
Додумалася, мрій і вигадок сувій
розкидала за ніч в уяві хворій.
Ледь видний промінь двері відчинив,
ковзнув по обгорілій свічці,
позначив ще одну з самотніх днин,
котра перечить фантастичній нічці.
Що долею назначено обом,
ніщо не змінить без альтернативи…
Їм обійняти б лагідно любов,
а після… неможливе все можливе.
