Якби ж то можна було б оту любов:
запатентувати
законсервувати
заламінувати
закопати ( від плаского каменю, що лежить на горі Великих Промахів Кулхантерів –
тридцять ліліпутських кроків на захід)
заархівувати
зашифрувати...
І ще мільйони різних «за»,
які ніяк не примінити на практиці.
А в той час, коли ти намагаєшся щось таки вигадати,
виявляється, що у твоєї любові дещо інші плани.
Спочатку, для годиться, вона накручує себе,
потім – тебе, потім – попелястий локон на пальчик.
Далі зітхає
- Ох, мій лаггарде...
Одягає своє найкраще плаття. і. йде геть.
Тобто, йде від тебе назавжди.
Бо – леді знудилась.
Леді не захотіла так довго чекати.
А ти розводиш руками, не знаєш,
що робити з усіма цими «за»,
бо виявляється, «проти» - виграє у кількості.
Але ти вперто іще хапаєшся
За якісь там примарні шанси,
як риба хапає ротом повітря,
валяючись десь у траві,
з порванним ротом,
з закривавленими губами, -
мов від самого сильного ляпаса...
Тільки опісля цього ти сповзаєш на саме дно
- Ех, лагграде...
Ти ні в чому не винний,
бо кожен має право сам собі зіпсувати життя,
як йому того хочеться.
Ти ні в чому не винен,
продовжуй крутити педалі.
Та от якби можна було б ту любов запхати куди подалі...!