Ірина дістала свого щоденника, сіла на широке підвіконня, відкрила і написала: «Субота. Сім днів. Сім днів до прощання» Вона на мить заплющила очі і замислилась…. Насправді вона вже давно попрощалась з Андрієм, але за тиждень вони справді попрощаються. Тепер уже назавжди…
Це зараз вона сидить над цим зошитом, у якому мало не кожна сторінка заповнена його ім’ям. До цього Ірина ніколи не вела щоденника. До того як зустріла його… Отак випадково, гуляючи з подругою. Іра ніколи не знайомилась на вулиці, але аж надто розмішив її тоді Андрій. Вона і телефону свого ніколи не давала…. А тут, порушила усі свої принципи та звички….А потім було таке несподіване, незрозуміле кохання…. Іра сама дивувалась, як вона, завжди розудлива ось так втратила голову… Двадцять два дні провела вона з Андрієм. І щодня все більше звикала до нього…. І все більше картала себе за це….
Андрій приїхав у Київ у відрядження з Харкова. І так уже сталося, що готель у якому він поселився був поруч з Іриним будинком. Одного разу, гуляючи у парку поблизу, Андрій з товаришом помітили двох дівчат, які сиділи на лаві і про щось жваво сперичались. Хлопці вирішили познайомитись, Андрій підійшов і одразу звернувся до Ірини: Ви знаєте, а я з вами абсолютно згодний. На мить усі замовкли а потім дівчата разом засміялись. Зав’язалася розмова, і Іра сама не зрозуміла як написасала Андрію номер свого телефону.
Минув день, а він не дзвонив. «Ну що ж – подумала Іра – мабуть йому Таня сподобалась, навіщо тільки телефон брав?...» Ввечорі того ж дня Іра з друзями сиділи у кафе неподалік парку. Гучна музика набридла їй і вона вирішила прогулятися. «Повернуся за 15 хвилин» - сказала вона друзям виходячи з кафе…
«Ірина!» - почула дівчина і озирнулась. За спиною стояв Андрій. «А я дивлюся, ти чи не ти – продовжував він – Ти чому сама гуляєш?». «Привіт – стримано відповіла Іра – А ти хотів би щоб я Танею гуляла?». «Дурниці! Пробач що не дзвонив, я… я просто не знав, чи захочеш ти мене бачити… я так себе поводив…». Ірина посміхнулась – «ти поводив себе цілком нормально, підняв мені настрій...». «А що з твоїм настроєм сьогодні?» Ірина знизила плечима. «Дозволь я і сьогодні підніму тобі настрій» - сказав Андрій і взяв дівчину під руку. За хвилину вони уже гуляли по алеям парку, час від часу заливаючись сміхом. В кафе в той вечір Іра не повернулась.
Було уже давно за північ, коли Андрій сказав: «Дозволь я прооведу тебе…» «Ні, - відповіла дівчина – Я живу зовсім не далеко. Зателефонуй мені завтра». Андрій обійняв її і спробував поцілувати, а Іра відвернулась і він поцілував її у щіку… «Завтра, зателефонуй мені завтра» прошепотіла вона і швидко перебігла дорогу. Андрій дивився їй в слід та не наважився піти за нею…
Іра ще навіть не встигла зайти до квартири, коли почула дзвінок свого мобільного. Вона ніяк не могла знайти його у сумочці і нервово перебирала увесь «мотлох» що там був… Нарешті вона дістала телефон і усміхнулась… На дисплеї висвітилось «Андрій» Дівчина взяла трубку. «Я уже скучив…». «Завтра – повторила Іра, - зателефонуй завтра». «Подивись на годинник, уже давно завтра – сказав він» Ірина посміхнулась – «Надобраніч!». « Солодких снів» відповів Андрій.
Проте тої ночі Іра майже не спала. Вона все думала… думала про те, що нічого не знає про нього, але їй весело і добре з ним. З ним вона посміхається, а востанє вона посміхалась… вона й сама не пам’ятала коли…
Вони зустрілись у тому ж парку. «Нам потрібно поговорити» - сказав Андрій так серйозно, що Іра навіть злякалась. «Ти мнеі подобаєшся, мені подобається проводити з тобою час... Але, Іро, я хотів би бути з тобою відвертим… Розумієш, я пробуду тут місяць, а отже стосунки наші можуть тривати лише місяць. І…» «Не переймайся – обірвала його дівчина – Розумієш, яза два місяці я їду навчатись… за кордон…. Усе давно вирішино, тож я однаково …» «Це ще не все – перервав її Андрій – Розумієш, я…, у мене…» - Ти одружений… – прошепотіла Іра… «Так» - відповів він. А потім було два дні роздумах, чи варто їй повя’зувати себе з ним, чи зможе вона переступити через це…. І телефонний дзвінок від Андрія, і згода, згода Ірини на такі приречені стосунки…
Кожного дня Іра писала у щоденнику - «Ми просто друзі! Ми проводимо час як друзі!» Але за 22 дні ці стосунки стали не просто «дружніми»… Іра вже не уявляла дня без його дзвінка, вечора без його обіймів, ночі без його цілунків… Вона закохалася… І була остання ніч, ніч коли Іра не могла випустити його із своїх обіймів, коли дихала так важко, що не могла говорити.. Андрй лише гладив її волосся, обличчя і повторював: «Ти забудеш мене, дуже швидко, обіцяю…».
Нарешті Ірина відпустила руку, подивилась йому у вічі і прошепотіла: «Бувай! Удачі! Подзвониш мені з вокзалу!» Іра обернулась і попрямувала в напрямку свого під’їзду… «Ірочко!, - прокричав Андрій – Зачекай!» дівчина спинилась, проте не стала озиратись. Андрій підбіг до неї, обійняв і поцлував… востанє… «Бувай!» - прошепотіла вона і вбігла у підї’зд…
Ранок розбудив Ірину стуком доща по щибці. Дівчина встала, пішла на кухню, як завжди прихопивши з собою свого мобільного друга. «З тобою все гаразд, ти не захворіла?» - запитав у Іри батько наливаючи каву. « Все гаразд – сухо відповіла Іра – просто не виспалась…». « Не дивно, о котрій ти вчора повернулась?» батько несхвалював стосунків Іри з Андрієм, бо геть нічого не знав про нього, Іра жодного разу не приходила із ним додому, не знайомила батька з Андрієм. Він знав лише те, що Андрій старший за його кровиночку на цілих 10 років, лише те, що Андрій приїхав з Харкова. Більше Іра ні про що не розповідала. В розмову увірвався дзвінок мобільного. Іра подивилась на телефон: «Можеш заспокоїтись, татку, це Андрій, він дзвонить щоб попрощатися, тепер ти задоволений? Він їде, я теж поїду за місяць. Усі щасливі?» - Іра вийшла з кухні і відповіла: «Привіт..». «Ірочко, я їду! Не сумуй! Чуєш?» «Не буду» - як завжди стримано відповіла вона - « Щасливої дороги» - сказала вона і вимкнула телефон…
Наступного ранку Іра за звичкою набрала СМС-ку: «Доброго ранку, бажаю тобі вдалого дня!» І сама не зрозуміла як відправила її. Три дні вона картала себе за це. І напевно ще б довго картала, якби через три дні несподівано не прлунав дзвінок… «Андрій» - Іра не вірила своїм очам, вона не наважувалась відповісти, та все ж взяла трубку: «Алло» сказала вона тихим здивованим голосом. «Привіт Іринко, як у тебе справи? – жваво почав розпитувати він її, наче і не було ніякого прощання – Коли ти їдеш на своє навчання? – «За місяць» . «От і чудово! Побачиш світ, ой і заздрю я тобі Іро…» «Андрію, - перервала його дівчина – чому ти подзвонив?» «Хотів знати що у тебе все гаразд! Я ще подзвоню! Бувай!»
І їх стосунки стали «телефонними». Іра писала йому повідомлення, а він телефонував їй. Двічі чи тричі на тиждень. І після кожного такого дзвінка Іра розцвітала… вона стала жити його дзвінками. Гіпнотизувала телефон….так минув місяць. До відїзду Іри залишалось трохи більше тижня. Одне непокоїло Іру, Андрій телефонував лише тоді, коли вона йому писала….Вона зателефонувала йому сама. «Андрію, ти не хотів би приїхати? Адже я скоро їду. На довго…» «Іро, ми уже порощались…Пам’ятаєш? Не варто нам знову…» «Я просто запитала – перервала його Іра – Тоді дзвони хоча б частіше…адже залишилось 9 днів… Ну добре, Бувай!». Іра повісила трубку. Наступний день Іра провела з друзями і майже не згадувала Андрія. Вона не псала йому, - він не дзвонив.
…..Іра розплющила очі. «Субота. Сім днів. Сім днів до прощання» вона подивилась на запис в щоденнику, і продовжила: « ти не зателефонував мені сьогодні. Ну що ж… Не кожного ж дня нам розмовляти… Просто це останні сім днів… Потім ми три місяці не будемо розмовляти… А коли я приїду, то не буду тобі писати першою, а ти… А ти сам не подзвониш! Ну що ж… Добраніч!» Іра закрила щоденника і пішла спати…
«Неділя. Залишилось 6 днів. Зараз лише 14-та година. Ти не дзвонив… але щось мені підказує що й не подзвониш. В усякому разі сьогодні. Я набрала тобі повідомлення. Але не стала відправляти. Сьогодні неділя, а отже ти вдома. І скоріш за все просто не маєш можливості мені подзвонити. ….» День Ірина провела на самоті. Слухаючи старі компакти і дощ, що вмивав її вікна. В повній темряві, закутавшись у теплий плед і зігріваючись чашкою кави. На старих компактах виявилось на диво багато сумної, депресивної музики… «Не дивно, що у мене немає настрою, - подумала вона,- що я слухаю?» Її роздуми перервав дзвінок. Ні, не телефона. Дзвонили у двері. Це батько повернувся з роботи. «Чому ти в темряві сидиш?» - запитав батько роззуваючись. « Я задрімала» – відповіла Іра і поспішила у свою кімнату. « Доню, ходімо повечеряєм» хотів зупинити Іру батько, «Я не голодна! І взагалі, у мене болить голова. Я піду до себе» - сказала Ірина і зачинила двері своєї кімнати… Вона дістала свого щоденника і продовжила: «Уже майже восьма… я не стану тобі писати. Завтра, я знаю, завтра я не втримаюсь і напишу… але не сьогодні… От тільки я дуже сподіваюсь що ти мені подзвониш до того як я встигну тобі написати… Так як було коли ти був у Києві… Щоразу коли я писала тобі повідомлення, я навіть не встигала закінчити його, тому що ти переривав його своїм дзвінком…» За вікном пролунав гучний гуркіт. Грім. Іра здригнулась. «Цікаво, у тебе зараз за вікном іде дощ? Ти чує грім? Напевно ні…..» Ірина закрила щоденник… Вона пішла на кухню, зробила чашку чаю. «Тобі уже краще?» - запитав батько, «Так, все гаразд, тату, не переживай» - сказала вона і посміхнулась. Насправді їй зовсім не хотілось зараз посміхатись, просто вона не могла спокійно дивитись на занепокоїний погляд батька. Вона часто не виказувала своїх справжніх почуттів, щоб не турбувати оточуючих… і не тільки батькові, навіть подругам... А от з Андрієм вона завжди була відверта. Якось він подзвонив і як завжди весело запитав, «Ну, як настрій?», а вона відповіла «Жахливо! поганий настрій! І погода жахлива! Тому доведеться тобі мене веселити…»
Чай у чашці зовсім вистиг, а Іра так і не зробила жодного ковтка. Вона просто стояла з чашкою в руках і дивилась у вікно. За вікном була абсолютна темрява. Вікна з кухні виходили в двір, тому навіть вогнів міста не було видно. Вдень з цього вікна відкривався просто чудовий краєвид. Неначе ти не в великому місті, де купа лбдей із своїми справами, проблемами, а десь за містом чи у парку…Але зараз за вікном була тільки темрява. Батько побачив що донька замислилась, тому просто мовчки вийшов з кухні і пішов у спальню.
«22:50. Я втомилась. Я іду спати. І спробуй тільки не подзвонити завтра…»
Ранок понеділку зустрів Іру новими справами. До обіду у неї не було і вільної хвилини… Десь о третій Ірина нарешті справилась з усіма своїми справами і вирушила додому… уже заходячи в двір вона дістала телефон і набрала повідомлення: «Привіт! Як справи?». Андрій зателефонував одразу ж… Розмова текла легко і невимушено. «Аж надто дружня вийшла у нас розмова – подумала Іра поклавши трубку,- Його голос такий спокійний, невже йому байдуже…» Дівчина зайшла в дім.
«Понеділок. Зараз лише 16.15. Навіщо я так рано надіслала тобі повідомлення. Тепер до самої ночі буду аналізувати нашу розмову…. Чому я не знала про що з тобою розмовляти? Я хотіла почути твій голос. Я його почула… але він якийсь інший…байдужий…. Я навіть не знаю зараз, засмучує це мене чи ні… не знаю...»
«22:50. А знаєш, це таки засмучує мене…я завтра про це тобі обов’язково напишу. Надобраніч, мій солодкий!» Ірина хотіла ще багато написати у своєму щоденнику, зараз у її пам’яті ніби кадри кіноплівки один за одним пролітали спогади, про ті двадцять два дні їх «стосунків», вона розуміла що все це не серйозно і з самого початку було приречено на такий ось кінець, але вона не шкодувала ні про один день проведений з ним… Іра вимкнула світло, машинально поклала щоденник під подушку і прошепотіла: « Добраніч, Андрію. Я люблю тебе...» Вона просто віддалась спогадам і тут же провалилася у сон…
За вікном було темно… йшов дощ… Дощ ішов всю ніч і ніяк не міг вгамуватися. Ірина сіла на ліжку. «Ненавиджу дощ! Мабуть небо хтось образив, раз воно так плачить» подумала Іра. Вона як завжди пішла на кухню, поставила чайник. На холодильнику висіла записка : «Доню, сьогодні буду пізно, вечеряй без мене. Цілую, тато.» Ірина відкрила холодильник: « Так, як завжди… Сніданок відміняється. Спочатку в магазин»
Дощ все не вщухав. Навпаки, здавалося що він лише став сильнішим. По дорозі на великій швидкості проносились автомобілі, бризкаючи на сердитих перехожих, що чекали на зупинках. Іра ненавиділа натовп. Усі стояли із сірими обличчями, дощ усім діяв на нерви. Ірина дістала навушники, і увімкнула радіо. Іра завжди слухала музику. Музика була її найкращою подругою. Який би настрій не був у Ірини. Вона вирішила не штовхатись у переповненому міському транспорті і прогулятись до супермаркету. Погода була не для пргулянок, та Іра сховавшись під великою парасолею не поспішаючи попрямувала в бік магназину…
Ірина вже давно повернулась додому. Приготувала обід, прибрала у квартирі. Тепер, коли вона сиділа без діла знову увімкнула радіо. На радіохвилі йшла програма за замовленням. Їй раптом захотілось передати привіт Андрію. Вона миттю зайшла в інтернет і надіслала коротке повідомлення: «Передайте будь-ласка привіт у місто Харків, для Андрійка, від його кияночки» Так Андрій іноді називав Іру – «моя кияночка» «Що ж загадала Іра, яку пісню увімкнуть на її замовлення такі і стосунки між ними зараз» Зазвучала старенька пісенька – «100 друзей.» Іра посміхнулась. Вона дістала телефон і квапливо набрала повідомлення: «Привіт друже! Як справи? А я тут радіо слухаю… настрій дощ псує…. Я скучила. Може ти все ж приїдеш? Попрощатись… Я подумала, може ти передуав…». Іра задумалась чи варто відправляти Андрію це повідомлення. Адже вона наперед знала його відповідь… Вона заплющила очі і натиснула «Надіслати»…
Минула година… Він не подзвонив, не написав. Іра дістала свого щоденника. «Вівторок. 16:30. Навіщо я тільки відправляла тобі це повідомлення… не варто було…. Але ж ти ще можеш подзвонити…я почекаю. Чому я себе взагалі картаю? Ну відправила і відправила. Позвониш – добре, ні – не страшно! Все добре. Все буде добре…». «Все будет хорошо» - підтвердив голос з разіоприймача. Ірина знову посміхнулась, і подивилась у вікно. «Неймовірно, як же дощ не втомляється?» «You better stop…» - знову перервав роздуми радіоприймач. І Ірина знову провалилась у спогади…. Була остання, двадцять друга ніч… Вона з Андрієм гуляли по пустому, безлюдному парку. Тому самому парку, де познайомились… Тому самому парку де гуляли щовечора… Вони йшли слухаючи телефонне радіо, грала та сама пісня Джамелії і раптом Андрій обійняв її і вони почали танцювати… просто посеред парку…. Під світлом місяця…і все було так… так схоже на фільм, такий банальний романтичний фільм…Спогади перервав дзвінок. Ні, не від Андрія, телефонувала подруга Ірини. Десять хвилин розмови ні про що, і подруги домовились зустрітись завтра, якщо погода дозволить…
«22:22. можна загадувати бажання, - подумала Іра,- єдине чого я хочу, щоб ти зателефонував мені завтра і як завжди сказав «привіт»… Я ж розумію, що стаю надокучливою, провокую тебе з кожним днем все більше. Я сама не знаю, що зі мною таке! Знаєш, я іноді шкодую, що написала тобі тоді, шкодую що ти подзвонив… Навіщо ти позвонив? Я б переплакала і все. А так, я стала чекати твоїх дзвінків, стала писати тобі… Напевно потрібно було відрізати усе одним швидким рухом… Швидше загоїлось би… а ось так, по шматочку, я не можу…а ти мабуть про це теж подумав, тому й не звониш… ти хоч розумієш що я тепер себе з кожним днем накручую, що я сама у всьому винна… А хто ж іще? Ти ж з самого початку мене попередив, я сама зробила цей вибір, але ж я не комп’ютер, я не можу задати собі програму і безвідхильно слідувати їй. Навіть у комп’ютерних програмах виникають помилки... То чому я не можу помилятись? І чому я пишу це в цьому дурному зошиті, замість того щоб просто поговорити з тобою…. Мабуть тому, що ти по- перше не дзвониш, а по-друге тому, що я боягузка! Я не можу сказати тобі такі прості речі. Я можу лише про це писати… що я і роблю, а ти мовчиш...» Іра закрила щоденник. Їй не хотілось спати…а що робити? Андрій обов’язково зараз насварив би її за такий настрій… «Так, не кисни! – повторила Іра собі слова Андрія,- завтра будет лучше чем вчера!»
…. Ось і настало завтра! Дощ нарещі припинився. Тепер за вікном був шаленний вітер і кружляли колючі сніжинки першого снігу. Іра відкинула ковдру, сіла і миттю знову закуталась і лягла. «Не хочу втавати з ліжка - подумала вона – холодно!» В кімнату постукав батько: «Донечко, вставай! Тобі сьогодні ще в поліклініку, сніданок на столі, я побіг». Те що Ірі потрібно було вставати і виходити на холодну вулицю, зовсім її не радувало. Зате те, що вона іде на масаж тішило…Олексій Іванович був чудовий спеціаліст, після його сеансів Іра відчувла себе наче на світ народилась. Перед тим як вийти з дому Ірина набрала повідомлення: «привіт. У тебе все гаразд?Вітаю з першим снігом», Вона подивилась на повідомлення і ….видалила його. «Не варто…» подумала вона.
Ірина вийшла з поліклініки абсолютно іншою людиною. Втома і поганий настрій зникли безслідно. Навіть погода зовсім не дратувала її. Вона дістала телефон і швидко набрала повідомлення: «Привіт Даринко! Як твоя донечка? Коли покличеш у гості?» Даша була шкільною подругою Іри, і мабуть єдинною яка ще нічого не знала про від’їзд Ірини. Дівчина не кваплючись шла на зупинку. Повз зупинки промчалося таксі з якого гучно лунала пісня Буланової « Напишы мне, хоть несколько слов….» Ірина дістала телефон. Повідомлень немає, пропущених дзвінків теж. «Я все ж напишу – подумала Іра, і набрала коротку СМС-ку : Вітаю з першим снігом» За хвилину підїхав Ірин тролейбус, дівчина зайшла в нього. Тролейбус не стиг навіть з місця зрушити, як з сумочки Ірини залунала мелодія мобільного… Ірина квапливо дістала телефон. «Даша!» - сказала Іра і посміхнулась. «Алло, Ірчик! Привіт! Ти де зараз?» - весело щебетала подруга, « Я додому їду, з поліклініки» - відповіла Іра. « Подруго, давай приїжджай на чай, я вже чекаю!» - продовжувала Даша. «Скоро буду. Чекай» Іра повісила трубку.
За пів години Іра була уже на кухні Даші і не могла натішитись Юлечкою – донькою Дарини. Юлечці щойно виповнилось півроку і вона була неймовірно схожа на маленького гномика. Даринин чоловік Сергій був на роботі, тому подруги ніяк не могли наговоритись. Юлечка почала капризувати і Даша вклала її спати.
«Ну що, Іринко, привези мені якийсь сувенір з Парижу» – сказала Даша виходячи із дитячої. «Обов’язково – відповіла Іра – я вже піду» Дарина провела подругу до дверей.
Іра їхала у автобусі. За вікном було вже темно. Вона думала про те яка ж чудова у Даші донечка, як їй пощастило, і про те, що вона теж хотіла б бути мамою… Вона згадала розмову з Андрієм… Вони сиділи на лавці і Андрій запитав жартівливим тоном: Що ж тобі подарувати на пам’ять… Хлопчика чи дівчинку? – Двійню – таким самим жартівливим тоном відповіла вона. Іра посміхнулась і помітила що ледь не пропустила своєї зупинки.
Нарешті вдома! Іра зайшла до своєї кімнати, переодягнулась у спортивний костюм і сіла за комп’ютер. Вона швидко зайшла у свою почтову скриньку – у вас два нових повідомлення. « Та не вже? - подумала Іра і продовжила – А ні, як завжди, реклама» Іра вийшла з інтернету.
Далі усе по звичайному сценарію. Вечеря, душ, телевізор… Іра зайшла до своєї квмнати, дістала щоденника.
«Середа. Неймовірно, знову 22:22. А по радіо співає Сашка Панамарьов – Твоє серце не чує мого… ти знов не подзвонив… я більше не писатиму тобі. Якщо потрібно, вимкну телефон… тоді і ти мені не позвониш… Тільки б у тебе все було гаразд… ти не міг образитись. Ти ніколи не ображаєшся. А мені так самотньо без твоїх дзвінків…. Боже! Яка ж я егоїстка! Тільки й повторюю: Я, Мені, Моє…. Ідіотка. Зовсім не рахуюсь з тим, що я не сама в усій цій історії… не рахуюсь з тим, що ти відчуваєш. Та й не тільки ти… Я зовсім забула, а точніше я просто не хочу пам’ятати, що в цій всій історії є ще одна людина… ні в чому не винна, до речі людина. Яка навіть не здогадується про моє існування. Я сподіваюсь, що мої часті СМС не видали цього секрету. Адже скоро це все стане не важливим. А з чого я взяла що я взагалі щось значу для тебе? Я ж.. я просто… Ні! Краще я не буду про це думати! Не буду про це говорити. Не хочу! Все не так! Все було по-справжньому! Дивно! Мені навіть не хочеться плакати. Тобто хочеться, але сліз немає… Котику, я так хочу щоб ти подумав зараз про мене. Ніжно-ніжно цілую тебе, мій котику! Я думаю одного дня ти прочитаєш це і все зрозумієш, і вибачиш мене! Якась прямо іронія! Знаєш яка пісня грає зараз на моїй радіохвилі? Здогадайся… Ірина Білик – Вона мені сьогодні подзвонила… Смішно? А ось мені навпаки… Яка ж я все таки…»
Іра закрила щоденника, сховала його під подушку і почала перемикати радіо мобільного шукаючи мелодію, яка б відповідала її настрою. Вона ніяк не могла заснути. «Як же мені зараз погано, - прошепотіла вона, - Як же я хочу виплакатись! Просто виплакатись, може полегшає… Ти мовчиш… - по щоці Ірини покотилась сльоза – Я навіть виплакатись як слід не можу! Чому?!!!, що ж ти робиш зі мною, Андрію?» Іра заплющила очі, вимкнула радіо…
Чим менше залишалося днів до Іриного від’їзду, тим більше було у неї справ, і тим менше часу на роздуми. От і сьогодні у четвер Ірина з самого ранку почала пакувати валізу. Попереду було майже два дні. Адже літак у дівчини бюув в суботу уночі. Але п’ятницю Іра хотіла провести з друзями. Потім Іра поспішила у поліклініку. Сьогодні був останній сеанс масажу. Ірина прийшла трохи раніше, тому сіла в коридорі чекати своєї черги. Вона дістала тлефон… «Писати чи не писати? А може подзвонити? Може у тебе проблеми? Є дві версії чого ти не дзвониш. Перша, образлива для мене, але нехай краще так. Нехай краще я просто тобі набридла! А другу версію я навіть озвучувати не хочу… боюся! Я хочу щоб у тебе все було добре! Чуєш? Яка ж я безхарактерна! Я ж обіцяла собі не писати тобі!». Роздуми Ірини перервав лікар : «Ірино, заходьте» Іра сховала телефон і увійшла до кабінету.
Весь день Іра повела у місті за дрібними справами. Нарешті вона повернулася додому. Батько поїхав у відрядження і мав повернутись тільки завтра попбіді. Ірина була сама. Вона пішла до своєї кімнати і увімкнула комп’ютер. Довго перебираючи папки з музикою Іра зупинилась на «Океан Ельзи» Колись вона просто обожнювала цей гурт. І на концерти бігала. Вона гучно увімкнула музику і дістала свого щоденника…
« Четвер. 18:16. Завтра п’ятниця… що ж ти робиш зі мною? Я відчуваю що я не витримаю і подзвоню, напишу, я не знаю… що ти робиш зі мною…??? Невже так важко позвонити?» Іра ще раз глянула на годинник. По одній із радіостанцій зараз має бути програма за замовленнями. «Якщо є доля на світі і якщо ця доля буде прихильною то ти почуєш це повідомлення» Іра швидко зайшла в інтернет на сайт радіо і набрала повідомлення: «Передайте будь-ласка привіт Андрію в м. Харків. Я сумую за твоїм голосом. Подзвони. Ірина». Тепер Іра уже вимкнула музику і налаштувалась на потрібну радіохвилю… «Може все ж написати тобі щоб увімкнув радіо? Та ні. Це буде не чесно»
Більша частина програми вже минула, а повідомлення Ірини так і не зачитали. Запал Ірини тим часом минув, вона вже не чекала почути сооого повідомлення, не чекала дзвінка від Андрія. Вона лише повторювала собі : Не смій йому писати! Не смій! Якщо дуже хочеш, напиш завтра. Але хоч один день потримай себе в руках! Ти ж сильна! Сильна, так! Але тільки до того моменту поки не закохаєшся!...» Краще подумай, що б таке написати йому завтра, щоб він і думати не смів, що ти ці дні не випускала з рук телефон…»
Ірина пішла на кухню, зробила собі велику чашку свого улюбленого зеленого чаю з жасмином і всілася на диван перед телевізором. Вона заглибиласьу серіал, щоб тільки не думати про ньог. Проте це не дуже добре виходило… «Нічого, ще два дні і у мене будуть зовсім інші проблеми…треба трошки потерпіти»….
"П'ятниця. 11.44. Я напишу тобі повідомлення. що тобі написати?...Привіт! Можливо ти не знаєш про нові правила набору номерів? Так ось, починати слід з нуля »
Був уже вечір. Андрій так і не подзвонив. Тепер Ірина вже не тільки переживала а й ображалась. « Якщо у тебе все гаразд, то чому ти не пишеш? Ти ж повинен розуміти, що от таке твоє раптове мовчання викликає масу думок… я не знаю що думати…» Раптом Іра згадала, що у батька підключена послуга антивизначник номеру. «Тату, можна зробити один дзвінок?» батько протягнув Ірині телефон. Дівчина набрала номер, який давно завчила напам’ять і відчула як почали тримтіти її коліна, руки, та все у середині … « Просто скажи «Алло» щоб я знала що ти живий-здоровий» говорила Іра, а в трубці тим часом родовжували звучати монотонні гудки. Ніхто не відповів. Тепер настрій Іри був остаточно зіпсований…
Втім зустріч з друзями все ж підняла настрій Ірині. І якби не допитлива Оля, Іра взагалі б не згадувала про Андрія. Сьогодні вона прощалась з друзями, яких знала все життя, хоч їхала Іра не назавжди та все ж…
Вранці Ірина знову згадала про Андрія. Їй не давало спокою те, що хлопець не відповідав. Вона вирішила спробувати ще раз. Нишком взяла телефон батька і набрала номер. Прозвучало два гудки виклику… « Алло»- почула Ірина. Вона мовчала, навіть не дихала. «ал-ло-о» повторив Андрій м’яким тоном. Ірина посміхнулась і перервала зв’язок. Спочатку вона була неймовірно щаслива, та за мить стала сердитою. Вона взяла свого мобільного і набрала повідомлення: « Привіт безсовісний! Я тут практично на валізах сиджу, а ти забув про мене» і відправила. Андрій зателефонував за кілька хвилин. «Привіт Ірино! Я не забув про тебе» «Цікаво, то чому ж не дзвониш?» «я хотів подзвонити тобі перед самим відльотом…» «А те що я три дні не знаходжу собі місця, бо не знаю як ти, це нічого?»- дівчина намагалась говорити спокійно, хоча в середині усе горіло. «Іринко, вибач. Я на роботі зараз і не можу розмовляти… тому я хочу побажати тобі щасливої дороги» « Ти більше не звонитимеш, щоб побажати мені успіху? Перед літаком?» «Мабуть ні… не ображайся» «Угу» - видавила дівчина ледь не скрізь сльози.. «Бувай! Не сумуй усе буде добре! Чуєш?» «Так – відповіла Іра – бувай! Удачі» і повісила трубку. А на серці стало так важко, що хотілось завити.
«Субота. 10.00. Та що ж таке? Як можна розмовляти зі мною таким байдужим голосом.. Міг би хоч прикинутись що йому важко…Оля казала, що можливо тобі важко зі мною розмовляти… Можливо. Але тобі не важче ніж мені. Тобі не може бути важче ніж мені…як же мені важко.» іра закрила щоденника. До відльоту залишалось все менше часу. День протікав швидко…
Була десь п’ята вечора коли телевон Ірини заспівав знайому мелодію, і серце дівчини здригнулось.. «Андрій». «Алло» сказала Іра. «Привіт іще раз – відповів Андрій – як твій настрій» «Нормально» « Іринко, не ображайся на мене» « Взагалі то я думала що це ти ображений..» « Дурниці, ти ж знаєш, я ніколи не ображаюсь.., Ірочко, у тебе все буде гаразд! Я тобі казав, ти пам’ятаєш? Пам’ятаєш про що ми розмовляли?» «Так. Ти вибач мене за настирність. Я просто… є речі сильніші за мене» « Припини. Все гаразд. Сонце, тепер я і справді дзвоню востаннє…» «Не кажи такого.» «Але це справді так» «А за кілька годин, перед самим відльотом» «ні..» «Але чому?» «Мені не зручно про це говорити…» «А можна я тобі напишу? Перед самим відльотом, Можна?» «Можна. Бувай, кияночко моя. Щасливо!» «Бувай, котику! Удачі!» Іра поклала трубку. До відльоту залишалось кілька годин. Тепер на серці у неї було легко. Відчуття наче вранці вони посварились, а зараз помирились….Іра дістала щоденник і зробила короткий запис: « Я щаслива. Не дивлячись на те, що покидаю тебе, я щаслива… Дякую що подзвонив ще раз.»
Ірина сиділа в залі очікування. оголосили посадку на рейс. Дівчина взяла телефон і швидко набрала повідомлення. Останнє повідомлення Андрію... "привіт! я уже сідаю в літак. побажай мені приємного польоту... як же я хочу почути зараз твій голос... Дякую тобі! дякую тобі за все. Дякую, що зателефонував, і тепер я їду з легким серцем. Дякую і прощавй! пробач, якщо я чимось завинила...." Іра відправила повідомлення і одразу ж пошкодувала. ! І чому я така імпульсивна?..." Дівчина з надією дивилась на телефон, та він мовчав... Стюардеса попросила вимкнути телефони та престибнути ремені безпеки. " Прощавай, мій солодкий! - прошепотіла Ірина,- Прощавай"
P.S. Ось і все. фінал досить очікуваний і мабуть вірний... а ви як думаєте?
ID:
149748
Рубрика: Проза
дата надходження: 12.10.2009 23:20:44
© дата внесення змiн: 12.10.2009 23:20:44
автор: КсеніЯ
Вкажіть причину вашої скарги
|
