Він ніколи не думав, що знає слова
Такі ніжні і теплі, солодкі, п'янкі,
Він ніколи не знав, як душа ожива,
Розпускаючи в небі свої пелюстки.
Він пускає джерела у серце своє,
Щоб пізнати всю сутність вологих небес.
Його серце тьмяніє і холодом б'є,
Та він знає, в її руках він би воскрес.
Він ніколи не відав вологих очей
І ніколи не нудився з шалу весни.
А тепер він пізнав суть звичайних речей,
Це вона розгойдала його білі сни.
Він готовий до бою з імлою навкруг,
У руках стає списом думок водограй,
Бо єдина вона і кохана і друг,
Тільки з нею він знайде загублений рай.