Коли втрачаються надії,ламаються мрії та руйнуються елементарні стабільні речі в моєму житті,коли тріщина виникає,в здавалося, найміцнішому цементі-основі мого життя,коли свінг перериває баллада,коли зупиняється годинник і бракує слів,коли поруч лише вітер і фосфорні зірочки на шпалерах,тоді хочеться опустивши руки,просто посміхнутися в знак того,що мені всеодно,що навіть цим мене вже не залякати.Сказати те,що неможливо утворити дірку в безмежному просторі,що неможливо зламати те,чого по суті просто не існує..
Я боюся всього,але водночас вже нічого.