Лице наблизилось з неймовірною швидкістю і вдарило по свідомості Джона Сендела страшним ревом і пекельним вогнем. Він був майже готовим до цього, але прокинувся, важко дихаючи...
О пів на шосту ранку, виходячи з дому, полковник зіткнувся в дверях з великою людиною у військовій формі. У цього чоловіка були зелені очі і сигара в зубах. Широке обличчя говорило про сильну волю, рішучість та обережність водночас.
– Вітаю. Ви, мабуть, Стів Джорімел? – Сендел уважно вивчав лице незнайомця.
Той, вийнявши сигару з рота, оглядав Джона з ніг до голови і зупинився на очах.
– Так. З ким маю честь познайомитись?
– Джон Сендел.
– Ви брат Флори?! Але ж ви... Але ж вас...
– Як бачите ні. Ще побачимось, – полковник усміхнувся, махнув рукою і вийшов з будинку. Джорімел дивився йому в спину, глибоко затягнувшись сигарою.
Йдучи до вулиці, Сендел побачив біля будинку чорний "Порш" у пилюці і здивовано підняв брову. Сонце тільки висунулось з-за горизонту, залишаючи на вікнах машини слабкі бліки.
Полковник чомусь подумав про Японію. Злегка примружуючи очі від сонця, він рушив на схід за місто.
Поміж секвоями і карликовими соснами гуляв вітер, приносячи пісок з пустелі Хіла. Однак цей маленький хвойний парк був дбайливо доглянутий.
Джон тихо пройшов по кам'яній доріжці і зупинився перед великим будинком в японському стилі. Він закрив очі, намагаючись усвідомити, що все це значить для нього тепер.
Сендел відкрив очі і прислухався. Звук долинув не з дому. За хвилину з-за рогу будинку з'явився старий мексиканець з палицею. Він помітив полковника і насупився. Потім примружив старі очі і раптом закричав іспанською:
– Сили небесні! Джоне! Хлопче! Ти все–таки повернувся! – він випустив свою палицю і швидко пошкандибав Джонові назустріч.
Сендел обійняв його за плечі.
– Здрастуй, Сорбо, здрастуй. Як бачиш я тут, – Джон знову подивився на дім перед собою. – А де Кацутакі?
Сорбо підібрав свою палицю і поплескав полковника по спині, підштовхуючи його в дім. Він мовчав.
Вони сиділи в домі на циновках і снідали.
Джон підніс до обличчя маленьку чашку зеленого чаю і вдихнув його аромат на повні груди. Йому раптом здалося, що йому десять років, а перед ним сидить не старий доглядач Сорбо, а його вчитель Кацутакі.
– Ти не відповів мені, Сорбо. Де сенсей?
Сорбо поставив чашку і зітхнув. Потім він підвівся, підійшов до стіни і розсунув паперову ширму. За нею відкрився великий тренувальний зал. Сорбо глянув на Сендела і зайшов всередину. Джон догнав його і пішов поруч.
– Він поїхав, – озвався мексиканець.
– Куди?
– В Японію.
– Чому?
Сорбо знову помовчав, зітхнув.
– Ця війна, Джоне... Війна хоч і не з Японією, але зі Сходом. Розумієш? Зі Сходом, – старий доглядач зупинився і глянув на полковника.
Сендел дивився прямо перед собою. Його вилиці рухались, а очі були звужені.
– Його змусили виїхати, тому що він японець?
– Не зовсім так. Люди почали уникати його, ставитись вороже... Це підсвідомо, ти ж розумієш. Він просто нагадував їм тих, з ким іде війна...
Один підліток, – Девід Файдер, дізнавшись про загибель свого старшого брата, зібрав своїх ровесників і вночі вони закидали цей дім камінням. Кацутакі звернувся в поліцію, але там сказали, що допомогти нічим не можуть. Одним словом, коли Кацутакі почув про те, що ти пропав безвісти, він залишив на мене дім, наказав добре доглядати сад і поїхав, – Сорбо замовк, замислено розглядаючи найкращі зразки східної холодної зброї, що висіли вздовж стін тренувального залу.
– Він не сказав, де його можна знайти? – похмуро запитав Сендел.
– Ні. Він сказав тільки одне, – мексиканець хитро примружився. – Він сказав: якщо Джон Сендел повернеться, скажи йому, що він може взяти ось це, – Сорбо показав рукою на щось за спиною полковника.
Навіть не озираючись, Джон Сендел знав, що в нього за спиною. Він повільно повернувся.
Там на стіні висів катана – довгий японський меч. Сендел дивився на нього кілька секунд. Тоді підійшов і обережно зняв його зі стіни обома руками.
Меч був у піхвах з дуже міцної чорної шкіри. Такою шкірою була вкрита і ручка меча. Кругла з кривими прорізами гарда блищала холодним срібним полум'ям. Це срібло не тьмяніло вже кілька століть...
Очі Сендела заблищали у відповідь. Він не втримався від бажання і обережно потягнув меч і піхви в різні боки. Без єдиного звуку з'явилось дзеркальне лезо. Сенделу здалося, що повіяло холодом і ураган з силою промчав по закутках великого залу. Древньою японською мовою на мечі було висічене його ім'я: ЯМАКАДЗЕ.
Навіть вчитель Кацутакі не знав, скільки років цьому мечу, але на світі не було нічого твердішого, гострішого чи швидшого...
В цього катана не було пари – Кацутакі не був самураєм. Він був ніндзя...
Сендел сховав меч в піхви, глянув на Сорбо і посміхнувся. Так... Сама доля замість вчителя здійснила обряд посвяти. Учень залишився живий і повернувся...
...Вони стояли на маленькій терасі біля дому. Сонце піднялось вище, але тут панували тінь і прохолода – гігантські секвої звісили свої лапи над входом.
Джон зійшов по сходинках, трохи відійшов по кам'яній доріжці і озирнувся. На терасі, спираючись на палицю, стояв старий доглядач Сорбо і сумно усміхався.
Сендел махнув рукою і замислено глянув на свою другу руку, яка стискала катана.
– Ще одне, Сорбо: мабуть, я позичу твій плащ...
Гарна проза, цікавий сюжет, хоча хай Бог милує від Третьої Світової. Але, друже, при всій повазі до спецпідготовки американських військових, до східних єдиноборств шукаю хоча би згадку національного характеру... і не знаходжу. Може я не правий, але і США і Японія - це країни, які, скажем так, відбулися, і домінують як високоорганізовані зразки сучасного суспільства, чого аж ніяк поки-що не можна сказати про наш народ і державу загалом. Отож прагну зрозуміти - ці хвилюючі рядки це що? Клич до пошуку всередині самих себе якигось геройських генів, самопожертви на засадах возвеличення можливостей людського організму, чи просто зразковий приклад патріотизму і самовідданості яскравих представників, все ж чужих нам поки-що, високорозвинутих громадянських общин? Вибач за, може недоречні, запитання, бо в цілому твір дуже цікавий.
Corvin відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, перш за все за увагу, за активний і думаючий підхід до твору.
Так, насправді перше, а не друге. Тема патріотизму тут далеко другорядна. Основна думка - становлення особистості та перевірка її часом (якщо така думка присутня, друже...)
