У небі Хмарка пустувала,
Весела, райдужно сміялась,
І з буйним Вітерцем кружляла,
І Сонця променем вмивалась.
І ось, одного разу Хмарка
Летіла дуже-дуже низько,
І в свіжих вогниках світанку
Кота зустріла серед хмизу.
Вона йому враз посміхнулась,
А він дрімав і очки мружив.
Коточок той їй приглянувся,
Але вона йому не дуже.
Точніш, її він не помітив,
Лиш чхнув і на вікно поліз,
А нашу Хмарку поніс Вітер,
І покотив у верболіз.
Вона до нього прилітала,
Він не любив її присутність,
Хоч як вона йому шептала -
Їй у отвіт він лиш насупивсь.
Бо він, Котяка, любить Сонце,
Йому близьке його тепло.
Він виглядає у віконце -
Вона чекає там давно.
На неї був той Кіт сердитий,
Вона пухка, прозора, біла,
Завадить Сонечку світити.
Сама його зігріть не вміла.
І милувалася ночами
Вона його хвилястим вусом
Допоки ще лиш не світало -
Нажаль, тоді вона йти мусить.
І поміж зірок колихала
Кота біленького малого,
На нього падала туманом,
Хоча він не любив вологу.
Але коли зима настала
Він не сидів більш на віконці,
Від холоду він заховався,
Бо більш не гріло його Сонце.
За ним Хмаринка сумувала,
Хотіла була лиш заплакать,
Але на землю снігом впала,
Сніжинкой на котячих лапках.
Згадав Коток свою Хмаринку,
Яка все літо докучала,
І вибі лише на хвилинку
Побачиться - її не стало.
Він нявкнув тихо їй: "Та де ж ти?
Хмаринко, люба, де ж ти зникла?".
Повсюду лиш тяжкі замети
Й струнка сосна в снігу поникла.
Її шукав він, бігав, скільки сили
В сердешного Коточка було.
"На кого ж ти мене лишила?!".
Забрьохав свою білу шубку.
Але почув він ніжний шепіт:
"Я тут, коханий, поряд, любий!.." -
Виблискувало на деревах,
Вона була тепер повсюди.
Нарешті Котик посміхнувся.
Шептала Хмарочка на вушко:
"Завжди тебе кохати буду...",
А він лишився непорушний.
Застиг його стекляний погляд
На тій Сніжиночці, котра
Зуміла нишком приворожить
Малого білого Кота.
08.06.2011
Якщо й Вам сподобалось, то я впевнена, що вірш хороший... 
