Старе древо, скуцюрблені віти
Похилилися вниз до землі,
Варикозним корінням обвите,
Як артерії бурять ґрунти.
Злим вітрам у німій непокорі
Наче привид із дАвнішніх днів,
Була свідком козацької долі,
Зневірянь і кривавих боїв.
Та кільце за кільцем наростали,
Відмирали навколо світи,
Нові весни воскресло стрічала,
Щоб кубельця в ній птахи звили.
Цвіт духмяний вкриває мов ковдра,
Полонить стоголосі рої,
Засіває злотистим насінням
Неозорі рідні краї.
Шелестить зелен-листом до вітру,
Стиглим медом бринить жовтий цвіт,
Оберегом стрічає нас радо,
Як матуся, не злічиш їй літ.
У крислатій тіні задрімаю,
Розкажу їй всі свої жалі,
Пригадаю, як нас пригортала,
коли були ще зовсім малі.
Доля нас розкидала по світу,
Не стелила нам м’яко листву,
Та завжди потепліє в серденьку,
Як згадаю я липу стару.
Скільки тепла і ніжності,Вікторіє... Люблю дерева(вони,як люди,я й сама часто пишу про них.)Чудовий вірш-щирий,ностальгічний,близький кожному читачеві.
Вікторія Гончарова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за Ваш відгук! Шкода, Вашого імені не заю oduvan4ik!!!
Люблю дерева(вони,як люди,я й сама часто пишу про них.)Чудовий вірш-щирий,ностальгічний,близький кожному читачеві. 
