Вже двадцять літ Мойсеї водять
В пустелі бідний мій народ,
Кружляють там, невпинно ходять,
Шукають скрізь джерельних вод.
Бредуть уперто, прагнуть пити,
Їх мучить голоду мара.
Якби напитись, відпочити, -
Та зверху крик: «Ще не пора!»
В пісках пекучих і безводних
Їм сниться марево оаз,
Та гонить спраглих і голодних
Лише вперед – вождів наказ.
В дорозі падають безсилі,
Які не можуть вже іти.
Ніхто не знайде їх могили
І не поставить їм хрести.
А що ж вожді, теж недолугі,
Також страждають від біди?
Ба ні, у них є вірні слуги,
Припаси їжі і води.
Вони відверто бенкетують
В часи нещастя і журби,
І їх ні трохи не хвилюють
Прокляття бідної юрби.
Питають зморені попутні,
Чи скоро цій дорозі край.
А зверху чути глас могутній:
«Ще двадцять літ і буде рай!
Ви ще нічим не заслужили
Собі щасливого життя.
Лише вперед, зібравши сили,
Назад немає вороття.»
І знов вперед і сняться знову
Оази в лагідній росі.
Коли ж прийдуть у Землю НОву?
Дасть Бог, дійдуть. Але не всі.
11.09.2011.
А Моісей 40 років їв, пив, жив, спав, зодягався - як увесь народ. Та ще за цей народ у Бога милості і прощення благав.
Критика, як домовлялись:
"Коли ж прийдуть в Землю чудову?" - збитий ритм. Наголос проситься на землЮ, а у вас зЕмлю.
Вірш чудовий, мудрий і злободенний.
Така наша гірка правда. 
Забагато вже народ блукає,
Поки влада розуму не набереться...
