Осінь.
Місто над Смотричем.
Вона і він.
Вона приїхала до нього.
Це його місто. Він веде її до Білого Оленя, що гордо підняв свою голову над самісіньким урвищем.
Потім вона і він кам’яними сходами спускаються в саме серце каньйону до водопаду. Вона не помічає дрібного, холодного дощу, що періщить по багряно-коричневому листі, ніби хоче відіпрати те листя до золотаво-жовтого кольору. Вона весело підставляє дощу свої руки і плескає мокрими долонями. Вона засипає його дрібнесенькими краплиночками води, зігрітими її теплом.
Він веде її до старої кам’яної фортеці, показує Кармелюкову башню та Східну вежу. Показує кам’яне ядро, яке декілька століть назад застряло у кладці стіни. Сірі великі хмари зависли над правічними мурами. Вона уявляє собі, як закінчить школу і як це місто стане їхнім містом.
По мокрому блискучому асфальті вона і він доходять до ботанічного саду. Доріжки вкриті опалим листям. В далині саду зелена кипарисова алея. Вона і він сідають на лавочку, біля якої стоїть вічний страж –деревяний воїн. Вона бачить, як воїн весело посміхається їй.
***
Я чекаю її. Я люблю її і тому боюсь за неї. Я знаю напевне, що перше кохання, яке розквітає трояндою, потім може обернутися зарослями пекучої кропиви або чагарями колючого будяччя.
***
Весна.
Місто над Смотричем.
Вона і я.
– Мамо, ти знаєш, у нього сьогодні весілля?!
– Знаю, доню.
Я навмисне приїхала з нею сюди саме цього дня. Сьогодні проводи її кохання
– Мамо, ходімо до Білого Оленя!
– Ні, доню, подивимось на нього здаля. Він стоїть над самісіньким проваллям. Страшно.
– Мамо, ходімо кам’яними сходами униз, туди, до водопаду!
– Ні, доню. То звивиста, важка дорога на дно каньйону. Туди далеко йти.
Вона показує мені фортецю, Кармелюкову башню та Східну вежу. Кам’яне ядро, яке застряло у кладці стіни. Я дивлюся на це столітнє каміння і розумію, скільки печалі, болю і страждання відбилося на ньому.
Такий гарний весняний день. Тріпоче вітерець лапато-зелене каштанове віття. Осипає пелюстки ніжно-рожевого яблуневого цвіту на молодих яблуньках ботанічного саду.
– Мамо, йдемо до кипарисової алеї. Бачиш – лавочка і її вічний вартовий -деревяний воїн. Якийсь сумний він сьогодні.
– Ні, доню. Він радіє, що закінчилась зима, що знову до нього прилітають синички та приходять люди.
– Мамо, дивись, он там в траві квіти. Це ж незабудки, правда?
– Ні, доню, то інші квіти.
Я кличу її вперед, на іншу галявину. Подалі від незабудок. Адже там попереду, я знаю напевне, є галявина, де буяє весна, де яскраво світить сонце, де росте квітка щастя.
