А я думками бавилась як вміла,
вважала щастя світлим острівцем,
але на схилі дня отак журливо
здавалося втікала від проблем.
Я передбаченням не вірила ніколи,
не бігла за визнанням "для краси",
лиш в зустрічах все малювала крила
кохання і весняної пори.
Все ніжність у очах, все намагалась
зловити подих невідомих літ,
але чомусь самотня зоставалась
і вечорами пропадав мій слід.
Коли у вирі цих знайомих буднів
у день той, що у серці бережу
я у очах задуманих і синіх
впізнала долю й втратила межу.
Були легкі мов птиці яснокрилі
усі чуття і радість без кінця,
але одне все серденько ятрило -
це була невідома ще журба.
Я з нею не хотіла дружбу мати,
бо мала добрі наміри, повір,
але ніхто мене не став питати, -
вона зі мною жила мой той звір..
Святе і горде і таке красиве
оце бажання, що збулось із Ним,
воно було красивим і мінливим
покірним вісником у вирі жовтих тем.
