Свіжий південний вітер шелестів сухою травою, яка де-не-де пробивалась між камінням. Андріана сиділа на великому камені, який нависав над морем, спершись об стовбур карликового дубочка, який невідомо як там виріс. Внизу розбурхана вода намагалась розбити високий берег.
Трохи дальше на схід скеля утворювала невеличкий мис, на якому розляглись руїни старого замку. Дівчина дивилась туди з якоюсь тривогою, ніби відчуваючи якусь небезпеку. Над розвалинами кружляли альбатроси. Їхній писк нагадував верески Андріаниних подруг, які щебетали і реготали десь неподалік. Це верещання її дратувало, тому вона і сховалась тут. Вони і так її не розуміють. Не розуміють як можна дивитись на обрій і мовчати більше ніж тридцять секунд і як місячна доріжка на воді може викликати натхнення. Та й що таке натхнення вони навряд чи мали будь-яке уявлення.
Андріана ще раз кинула стривожений погляд в сторону замку і глянула на сонце. Воно висіло ще досить високо. Вітер все намагався задерти полу її сукні та скинути її нові соболеві черевички, які так пасували до цієї червоної, гаптованої золотом сукні в море.
Дівчина підвелась і попрямувала по доріжці, яка простягалась від замку до східних воріт міста. Сонце лагідно гріло шкіру. Шум моря радував слух. Було так добре і легко, що великі блакитні Андріанині очі закрились від насолоди. Розпущене біляве волосся розвівалось за спиною. Раптом щось хруснуло під каблуком. Дівчина від несподіванки аж відступила назад. Отямившись вона побачила, що це лише металева пряжка від пояса, на яку вона наступила. Цікаво, кому вона належала? А якщо подумати… Та ні, зовсім не цікаво. І пряжка знов опинилася на землі.
Знову все потекло спокійно – шум моря, далекі крики чайок… Та раптом вони перестали мирно покрякувати, вони почали верещати. Вереск птахів перебив вереск дівчат, які вибігли з-за сусідніх кущів. Вони лементували і вказували в бік замку. Андріана глянула туди. Над мурами здійнялась якась чорна цятка і почала швидко рости. Через кілька секунд вона набрала обрисів птаха. Та судячи з його розмірів та відстані до замку це був далеко не альбатрос і, навіть, не кондор. І тут вона зрозуміла – бабусині казки про драконів були зовсім не казками. Так, це був дракон. Величезний, чорний з червоними відблисками. Він все наближався до неї, а вона стояла не в змозі навіть поворухнутись. Ось вже стало відчутним його гаряче дихання. Ящур приземлився і впритул підійшов до переляканої дівчини. Ткнув її мордою в щоку. Андріана заспокоїлась від цього дотику і поклала руку на тверду гладеньку луску. Дракон пирхнув і гаркнув. Потім підняв передню лапу і штурхнув дівчину в плече:
- Вставай, сплюха, - гаркнув він знайомим голосом.
Після цього вигнув шию і плюнув їй в обличчя.
Андріана здивовано кліпнула і побачила свого друга Артема, який стояв на колінах перед нею з металевим горням в руці
Дівчина підвелась на ліктях і озирнулась. На пагорбі напроти неї височів великий камінь. Недалеко на великій сцені рвав горло якийсь рок гурт. Поруч на піддубнику сиділа Аліса і бадяжила щось в казанку, під яким потріскував ріденький вогонь.
- Доброго ранку, - всміхнулась та, побачивши сонне обличчя подруги.
Артем простягнув руку, щоб допомогти встати. Андріана спробувала самостійно підтягнутись, та побрикавшись трохи здалась. Хлопець розреготався і, особливо не напружуючись, підняв її так, що вона аж встала на рівні ноги. На кілька секунд потемніло в очах.
- Оце так присниться, - хихикнула вона потираючи скроні. – То що в нас на сніданок?
- Аліса от якогось зілля наварила. Аж страшно їсти.
Артем зобразив ніби він черпає ложкою з казанка, запихає до рота невидимий прибор. А потім впав на траву і почав корчитись, супроводжуючи це все дійство кумедними звуками. Після всіх конвульсій він застиг з розкаряченими руками і ногами, в позі контуженого суслика, ще й для ефекту висолопивши язика і сіпаючи правим оком.
- Не хочеш, не їж! Ніхто тебе не заставляє! – буркнула Аліса ледве стримуючи сміх.
Андріана вже валялась на землі в судомах, викликаних сміхом. Коли напад пройшов вона звела очі догори. Синє ранкове небо окупували невеликі білі хмарки, та вона знала – дощу не буде.
