Дощ проводжав із Судака.
Ридав, що їдемо додому.
В моїй руці — твоя рука,
Здригалась від ударів грому.
Цих десять днів, неначе мить,
Неначе блискавка на небі.
Життя зуміли розділить,
На дні з тобою, і без тебе.
Вогонь жагучий спалахнув,
Коли очима ми зустрілись.
Коротким ніби спалах був,
Але від нього ми зігрілись.
Ще кілька болісних годин,
І все закінчиться між нами.
Залишусь знову я один,
Про тебе мріять вечорами.
Лиш голос Мустафи з Южанки,
Ласкати ніжно буде душу.
Алчак стрічати буде ранки,
Із моря вибравшись на сушу.
Гортати хвиля буде гравій,
Він — таємниче шепотіти.
Палає небо у заграві,
Зів’яли у скорботі квіти.
Ліниві хвилі монотонно
Гору Фортечну омивають.
Її підніжжя б’ють невтомно,
Від сну віків збудить бажають.
На морі місячна доріжка,
Манити буде вечорами.
А у душі шкребеться кішка,
Вп’ялась у серце пазурами.
Вокзал, перон і поїзди,
Нас повезуть із цього раю.
Тривога, біль і страх біди,
Шматують, що тебе втрачаю!
18.08.2008 р.