На жаль, незалежно від того хочемо ми того чи ні, але нас оточує брехня. Власне, вона вже є частиною нас самих.
Нам починають брехати ще з самого раннього дитинства. Спершу кажуть, що нас приніс лелека. Потім, що під ліжком живе бабай і треба спати, а то він вилізе і з'їсть нас. Далі нам брешуть про Діда Мороза та Святого Миколая. І так далі...
А ми що? А ми починаємо вірити. З самого дитинства звикаємо до брехні. Починаємо вважати, що казати неправду - це не є погано. І вже в цьому починаємо брехати... самим собі. Ми вважаємо брехню нормою. Коли нас запитують як у нас справи, ми брешемо, кажучи що все супер і ховаючи емоції за посмішкою, хоча насправді все й не так чудово... Коли нам пропонують кудись піти, то ми брешемо що немає часу, хоча насправді просто ліньки, або ми не хочемо йти саме з тими людьми... Коли хтось жартує, то ми брешемо собі і починаємо сміятись, хоча насправді це не так і смішно і ми просто хочемо бути як всі, або просто сподобатись тій людині.
А брехня повзе далі, захоплює нас більше та більше. Вона капає слиною на нас з екранів телевізорів своєю рекламою, яка обіцяє нам чотири пачки за ціною трьох та комбайн, з допомогою якого зробити сік неймовірно просто. Вона обіцяє нам нуль в мережі без обмежень, забуваючи при цьому сказати про все-таки існуючі обмеження та додаткові умови. Вона бреше нам з плакатів народних обранців, які обіцяють нам, що якщо прийдуть до влади, то зроблять нас щасливими і багатими. І ми слухаємо цю брехню і навіть віримо, а потім коли ми не отримуємо те, що нам обіцяли, то починаємо самі вірити в те, що брехня це норма.
А брехня повзе ще далі. Вона заполонює мозок людей і вони створюють етикет – правила як людям поводитись. І люди читають його і починають поводитись так як написано там, брешучи цим самим собі. Вони заходять в приміщення і вітаються, хоча насправді в ньому всі вже давно задрали і хочеться послати їх всіх до дідька. Вони на комплімент кажуть «Дякую», хоча насправді хочуть сказати «Іди до біса і облиш лизати мені зад.» Вони просять вибачення, наступивши комусь на ногу, хоча насправді хочуть крикнути «Ще раз будеш під ногами плутатись – я тобі всі ноги повіддавлюю.» І так далі, і тому подібне.
Але брехня не зупиняється. Вона заповзає в найглибші наші закутки і там робить свою чорну справу. Ми дивимося в дзеркало на себе і кажемо «Класна фігура», хоча насправді там повний абзац, а так брехати самому собі нас навчили тітоньки з журналів, яким глибоко на нас плювати. Ми палимо цигарки і обманюємо самі себе, що нам стає легше і проблеми стають не такі важливі. Ми п’ємо алкоголь, обманюючи себе, що нам стає веселіше і життя стає краще. Ми сидимо в соціальних мережах і брешемо собі, що в нас до біса друзів, хоча мало кого з них ми взагалі бачили в житті…
А брехня на місці не стоїть. За цей час вона охопила все і вся і проникла навіть сюди. І зараз ви це читаєте. І ви думаєте «Оце ж діло каже». Але ні, я вам просто брешу… як і всі інші навколо.
Я коли пишу , щось подібне,стараюсь не бути лицемірною,і чинити так як пишу там в творі, стараюсь сама жити так, до чого закликаю..А ви не відповіли мені...ви самі можете обійтися без будь-якої брехні? Я відверто ні,це виходить мимо волі,і через страх ...
William Mirovich відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Я не лицемірний. Це раз.
Твір не автобіографічний. Він повністю художній. Це два.
Я ні до чого нікого не закликав. Це три.
А без брехні повністю обійтись не можу. На жаль.
Так чому ж ти брешеш нам і собі, якщо все прекрасно знаєш про "неї"...
Припустимо всі факти,які ти тут виклав давним - давно відомі і ти відкрив нам Америку,що тоді?Та чи навіть ти зробив для когось більш важливіше вагоміше відкриття,що далі? Що робиш ти після всього цього переосмислення? Хіба не живеш так як жив? Тоді для чого увесь цей лепет? Для чого стільгт "гри на публіку" ? Якщо сам робиш собі фальшиву рекламу...Де висновок,адже весь цей факт пустишка , його забудуть через 5 хвилин,якщо просто полінуються зробити висновок для СЕБЕ...
А ти...
Що ти можеш сказати про себе?
William Mirovich відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Як завжди кажуть в таких випадках, гарне питання.
По-перше, це не реклама. По-друге, 99% творів забувають за 5 хвилин після того, як прочитали. По-третє, це не твір-роздум, тому висновок власне не є обов’язковим.
Щодо себе можу сказати, що я менше всього вірю тому всьому лайну, яке тече на нас з екранів, плакатів. Я сміюсь з жартів лише коли мені справді смішно.
І оскільки ми перейшли на особистості, то що ви можете сказати про себе?
