На вулиці вже світло стало.
Вже ночі не вбачаються мені,
Ні відстань, ні сльозлива злива - нічого вже не затамовувало подиху в мені.
Так сумно стало, знаєш, це наче ти стоїш один серед пустель,
Це наче сонце вже не вітить , а ти шукаєш порятунку, та його нема ніде.
Це ніби ти ідеш по зламаних дорогах,
Це ніби сон, яким хотілось жити на яву,
Це ніби я, та вже не та, що треба, уже німа, пуста, - та чого ще тобі треба?
Нічого вічного немає, - говорять всі довкола, та люди помсту лиш вбачають,
В житті , в якому навіть не жили ніколи.
Та що ж ті люди, як же ми?
Невже той вогник, який палає й досі у душі,
Не запалив тебе, і не затронув струни душі твоєй?
Можливо, дивно це писати й знать,
Що майбуття уже з тобою більше "не зазнать", та лиш прошу тебе, будь-ласка, хоч інколи мене душею не забувать!