Посиджу наодинці, постраждаю,
Тихесенько поплачу я сама з собою.
Бо зрозуміла, - більше не кохаю,
Та все ж думки отруєні тобою…
Ти сліз моїх не вартий був,
Вони для тебе – лиш вода солона.
Ти закохав у себе і забув.
Віддавши моє серце до полону.
Та я забула, більше не пече,
Я вже змирилася і склала руки.
Та тільки щось в мені так сильно плаче
Й літають над душею чорні круки…
Посиджу наодинці, постраждаю,
Переливаючи в вірші печаль…
Як пізно схаменулась…не кохаю!...
Тебе із серця викину…а жаль…
Жаль згаяних секунд життя,
Що витратила на любов до тебе,
Жаль, що усе полине в забуття..
До Пекла, в прірву, а не в Рай, на небо…
Жаль, не відразу зрозуміла
І серцю вчасно не сказала «ні».
Та не жалкую, що тебе любила.
За це тепер палаю у вогні…
Душа співала і летіла за тобою
А серце рвало розум на думки.
Вело далеко кудись за собою
В облудну казку. Навіщо? Куди?
Та я забула, все сплило водою,
Не хочу пам’ятати, бо нестерпно так болить
Чому ж і досі всі думки отруєні тобою,
І все єство в мені тремтить?
Іди навіки! Геть з думок моїх!
І не тривож ти більше мою душу,
Не пам’ятає серце слів твоїх!
А як згада – забуть примушу!
«А та ж любов не просто так була»,-
Якось мені ти скажеш вмить.
Я відповім: «Я все забула!
Забула й годі! Більше не болить!»