Хоч так без надії, хоча так далека безмірно,
У мене шукаєш, нещасна, розраду сумну.
Та ніч тут також безсердечна, жахлива, обширна,
Cпокутую теж я, в розпуці, незнану вину.
Я думаю часом, що гину в проваллях бездонних,
Тоді я з ненавистю згадую ніжність тих чар.
Для мене не втіха є знати, що ти теж безсонна.
Не радість мені це, а серця жахливий кошмар.
І знову не можу тепер я очей відірвати
Від тих, що від тебе, що тихо ридають, листів!
Кохана, чому наші ласки вже пізно шукати?
Ці ласки об’єднують в серці образу і гнів.
О, знаю – страждаєш! Без сліз, але зблідла і горда,
Ти пальці нервово ламаєш і видно в очах
Думки твої марні – думки, що цей всесвіт є з льоду,
Що в всесвіті цьому не знайдеш ніколи свій шлях...
Не сила моєї любові, а щось дивовижне
Останньою ласкою гладить тебе по ночах
Й, почувши «прощай», вже ніколи душа твоя ніжна
Не затрепече з сльозами страждань на очах.
Не зустрічі радісні, квіти, і усміх привітний –
Самотні обоє в жорстокій печалі живем,
І юності щастям – коротким, сяйним, беззавітним, –
Пожежі жадань, що у душах горить, не заллєм.
Величний міраж пролетів урочисто над нами.
Була не любов то, а відблиск замріяних снів,
Так кожний чекає на зустріч з палкими устами
І в марній надії діждеться кінця своїх днів.
Знесилений, бачу, що всяка розрада є лишня,
Тому що образа за нашу печаль без кінця...
Тож як повернутися нам в ту пустиню колишню,
Що спогадом вічним ридає у наших серцях?
Димитър Бояджиев
Елегия
Макар безнадежна, макар безгранично далечна,
У мене утеха ти дириш, о клета жена.
Но тука е тоже до ужас нощта безсърдечна,
Аз тоже изкупвам, отчаян, незнайна вина.
Понякога мисля, че гина във пропаст бездънна,
С ненавист посрещам на спомена сладкия чар.
Не ми е утеха да знам, че и ти си безсънна.
Не радост си вече за мене, а страшен кошмар.
И все пак не мога очите си днес да откъсна
От твоето писмо ридающе! Мила жена,
Защо ми се струва, че всяка милувка е късна?
Милувките срещат в сърдцето ми гняв и злина.
О зная как страдаш! Без сълзи, но строга и бледна,
Ти нервно си пръстите кършиш, в очите горят
Ненужни решеня - и мислиш вселенната ледна,
И мислиш, че няма за тебе вселенната кът…
Не моята обич, а нещо огромно и властно
С последня милувка те гали в привечерний здрач
И сбогом си взема и никога вече тъй страстно
Не ще да трепери душата ти в мъка и плач.
Не весели срещи, цветя, и усмивки любезни -
В самотност върховно жестока ний двама скърбим:
Със радости млади, тъй светли и тъй безвъзмездни.
Пожара на нашата жажда не бе утолим.
Велик бе миража над нас що премина тържествен.
Не обич то беше, а оня сиятелен блен,
Що всеки очаква на устни със химън приветствен -
И в праздна надежда дочаква последний си ден.
Покрусен, аз виждам, че всяка утеха е лишна,
Защото обида ще бъде за нашата скръб…
Но как ще се върнем в оная пустиня предишна,
Когато ридае в сърдцата ни спомена скъп?
ID:
403734
Рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата надходження: 24.02.2013 04:58:21
© дата внесення змiн: 30.09.2017 03:11:42
автор: Валерій Яковчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
