Мого життя не вистачить на те,
Аби твоє кохання заслужити.
Тож хай все буде так, як зараз є,
А час розсудить. Треба далі жити.
Безмежно вдячний за твоє тепло,
Коли, на мить, все ж визирнув з-за хмари
Промінчик щастя, що між нас було –
Тендітне, світле схоже на примару.
Таке відчути – то велична мить!
Тоді здавалось світ розкрив обійми.
І крила лиш потрібно розпрямить
І порух вітру в гору легко здійме.
Ховався я за праведністю слів,
Їх суть зміняв у пустосвятстві дії.
Тебе прийняти серцем не зумів.
Тепер лиш каюсь марно, без надії.
Та у житті під маскою ханжі
Далеко не зайти і не злетіти…
І ти мене спинила на межі –
Та поки житиму тебе мені любити.
Коли б ще раз прийшла в моє життя
Така як ти я б не повірив небу.
Тому і досі марю вороттям.
Та, бачить Бог, обом цього не треба.
Люблю, кохаю, тільки що з того!?
Тебе не можу серцем я забути…
Хоч я не той, хто схожий на «твого».
Я є собою – «ним» не можу бути.
Ти ж будь собою, не звертай у бік.
Ти маєш все – чарівність, вроду, розум.
І трапиться той справжній чоловік,
Який з душі коханням зітре сльози.
18.01.2013