Коли те діялось не знаю,
Але мерщій розповідаю
Усій малечі дивину,
Історію дуже смішну.
Літала світом білобока,
Голосна пташечка сорока.
Мовчати зовсім не уміла,
Без перестану тріскотіла,
Аби що сталось, вона в мить
Усьому лісу розтріщить.
Та голосистая сорока
Була у світі одинока.
Не мала пари у господі,
Та сталася з нею пригода.
Якось увечері горлата,
Летіла вже додому спати.
Мовчки повільно тріпотіла
Чорними крильцями несміло.
Але стомилась і на гілку
Схилила стомлену голівку.
Заснула тихо, солоденько,
У лісі теж було тихенько.
Всі звірі спати повлягались,
Лиш ворону чомусь не спалось.
Кружляв у лісі серед ночі.
Та сон заплющив йому очі,
І він скорившись сну, в ту ж мить,
Приліг на гілку відпочить.
На ранок вітряні вітрила
Заворушили птахам крила.
Прокинулися всі крилаті,
Лиш двоє ще хотіли спати.
Сорока й ворон,що півночі
Лісом гуляли так охоче.
Лиш знялися птахи на крила
І раптом вздріли дивне диво...
На дубі під листком тоненьким
Сорока спала солоденько.
А зовсім поруч ворон чорний
Сопів у дзьоб поважно гордо.
Синиця вмить защебетала:
"Сорока вже заміжня стала!"
Прокинулася білобока,
Не встигла ще протерти око,
А всі вже крильцями тріпочуть
І розпитати її хочуть.
Чому вона все ж приховала,
Що з вороном у пару стала.
О як сорока тріскотіла
І пояснити все хотіла.
Та не вдавалося ніяк,
Перебивав її усяк.
А ворон довго не мовчав,
Сороку під крило узяв,
Шепнув на вухо:" Тихо будь,
Бо знов горлатою назвуть".
І тихо гордо прохрипів:
"Тихенько вже, вгамуйте спів".
І всі навколо замовчали,
А ворон каже: «Щоб ви знали,
Сорока – це мій друг крилатий,
Любимо в парі ми літати.
Літали і цієї ночі,
Та сон заплющив наші очі.
І ми під тихим цим дубочком
Заснули тихо на листочку.
Мабуть це доля, бо насправді
Любив сороку цю я завжди.
Та не хотів те їй казати,
Бо все розплеще язиката».
З тої хвилини любо, мило
Сорока з вороном зажили.
Сорока порається в хаті,
Не хист язик їй вже чесати.
І ще тоді все зрозуміла -
Базікати - діло несміле.