Коли переболить земне
і відщемить усе даремне,
пробачте, що нема мене,
коли почуєте про мене.
Душа безсмертна все одно
проб’ється зеленню сумління,
хоч падало моє зерно
не на ґрунти, а на каміння.
Де кожен з нас рівняв, як міг,
стежки, що стеляться під ноги,
в надії, що якась із них
одна на всіх пряма дорога.
По цій дорозі – без кінця,
колись прийдуть до мене в гості
веселі люблячі серця
не при житті, то на погості.
І оживе душа моя.
Десь на стерні, зате на волі
ще виростуть, такі як я,
для кращої на світі долі.