У ніч холодну я в широкім темнім полі
Біля вогню приліг й притих у напівсні.
Вогонь усе слабів... нарешті зник поволі...
І враз зробилось якось весело мені!..
Хоч, сірий попеле, ти весь вогонь собою
В короткий час зумів, як ризою, покрить, –
Я знаю, що вогонь дрижить там під тобою,
Я знаю, що внизу червоний жар горить...
Хай череда годин нудних, понурих, сірих,
Як попіл, на душі збиралася весь час,
Ховаючи в собі вогонь гарячий віри, –
Хай він невидимий... а все ж таки не згас!
Максім Багдановіч
Халоднай ноччу
Халоднай ноччу я ў шырокім, цёмным полі
Каля вагнішча лёг і сьціхнуў у паўсьне.
Агонь усё слабеў... урэшце зьнік паволі...
І ўраз зрабілася вясёла неяк мне!..
Хай, шэры попел, ты вагнішча ўсё сабою
Ў нядоўгі час здалеў, як рызаю, пакрыць, –
Я ведаю, што там агонь дрыжыць пад ёю,
Я ведаю, што там чырвоны жар гарыць...
Хай чарада гадзін панурых, нудных, шэрых,
Як попел, на душу мне клалася ўвесь час,
Хаваючы сабой агонь гарачы веры, –
Хай не відаць яго... а ўсё ж ткі ён ня згас!
