Чомусь завжди, коли ти йдеш,
двері плачуть вереском.
Як йдеш, твої сліди проростають
ліліями.
Наші мрії так і залишаться
вічнозеленим вересом,
тим, що в дитинстві ми так натхненно
сіяли.
Ти мовчиш.
Ти завжди мовчиш.
Твоє болить лише тобі,
і я вмираю,
бо знаю.
що ти кричиш.
Ох, як кричиш!
Віддай цю тугу лиш
мені!
Я хочу сіяти ромашки на полі нашого світання,
ніхто не стримає, я знаю, пориву ще не мертвих душ.
Я перерву твоє гучне мовчання.
І знов запахне наша юність
надією зі спілих груш.
Квітень, 18, 2013