«Душа - це велика розкіш!»
Сказав, умираючи, старець
Й заплющив навіки очі.
Закінчив період «СТАРІСТЬ».
І відійшов в потойбіччя.
Пройшло, мабуть, декілька років,
Як внук згадав ті слова.
Слова старця були ж пророчі.
Й почав думку гадати:
А як побачить ту душу.
Її ж ніде не відати.
Та все ж сказав:
"Віднайти її мушу.".
Й пішов шукати хлопчина,
Питаючи у подорожніх,
Чи не бачили вони ту душу, .
Не проходила вона поміж.
А ті люди сміялися стиха,
Вважали, що хлопець без тями.
Для них одна лише втіха:
Вистачило б грошей в кармані.
А хлопець добрів так до річки,
Яка розливалась в заплаву
Й приліг біля неї спочити.
У сні побачив він зграю
Вовків, що зимою десь бігли.
І знайшовши замерзлого діда,
Вони його тілами гріли,
Аж поки не стало світло.
Вовки життя врятували,
Вселили у серце надію.
Вони свої душі тримали
За людське життя і мрію.
Проснувся хлопчина й спросоння
Шубовснувсь прямо у ріку,
Піднявсь і осяйнуло малого.
Він крикнув «Зрозумів тебе, діду».
Бувають люди бездушні
І звірі з великої букви.
Така ось мудрість старого,
А люди чатують на золота звуки.
