Розділ 1. "Гра в життя".
До правнука спішили, Нікодима,
Казала Любомила чоловіку:
"В життя з ним гру затіяти ходімо".
"Не чув таку, хоч літнього я віку!"
"У неї я не грала теж ніколи,
Підслухала волхвів колись розмову:
В ній програва один з дитям по колу
Життя етапи, взяті за основу.
І згадуває тоді в дрібницях другий
Все подумки, що знає про життя він,
І швидко-швидко робить тут потуги
Щоб подумки донести яскраво.
Коли була яскрава думка-казка,
Вбирала підсвідомо все дитина,
Дорослою, життєві всі підказки
В собі могла черпати без упину."
"Хто гратиме з онуком, Любомило?
"Ти, Радомир, я ж подумки тим часом
Розмову свою вестиму уміло,
І справу добру зробим швидко разом".
"Та як же ти устигнеш за годину
Все мудре про життя сказать онуку?
Бо спатки скоро треба Нікодиму,
Життєва громіздкою є наука."
Я встигну мо', ти ляскотом в долоні
Постійно відмічай життя етапи.
Онук чотирирічний, напівсонний,
Назустріч біг, щоб рідних обійняти.
Підкинув Радомир його в повітря,
На землю знов поставив і промовив:
"Про гру цікаву знаю я, нехитру,
Пограть, онуче, в неї ти готовий?"
"Готовий! Як же грають в неї люди?"
"З життя я щось казатиму словами,
Ти - жестами показувати будеш,
Бабуся постоїть в сторонці з нами."
"Цікаво як!" - застрибав радий хлопчик, -
Давайте в неї грати прямо зараз!"
"Почнемо!", - жвавий дід сказав охоче,
В долоні ляскнув два рази до парі.
"На світ наш народився Нікодимка,
Ще зовсім немовлятко він маленьке".
Онук на землю ліг при цьому стрімко,
"Уа, уа..", - зобразив це гарненько.
В долоні ляснув дід, продовжив далі:
"Вставати наш малюк почав на ніжки".
На ніжки вже онук зіп'явся вдало,
Проповз ще на карачках по доріжці.
І знов хлопок. Дідусь не зупинявся:
"Життям малюк цікавився: рослинки,
Комашок розглядав і сонце завше,
До яблуньки тягнувся, до ялинки."
Цікаво нахилявся Нікодимка,
Комашок розглядав, дивився в небо,
Руками пестив квітки і травинки,
А потім, мов відчув якусь потребу,
Підбіг і обійняв за ноги діда,
А потім вже пострибав до бабусі,
І сиву обійняв за шию слідом,
Та щічкою до неї пригорнувся.
"Та раптом, із маєтків вийшли люди,
І наче розчинились у безодні,
Можливо, полетіли звідусюди
Усі, немов птахи, до зір холодних.
В помісті, де малюк лишивсь самотній,
Йшли грізні вороги палить садиби,
Не двоє їх було, а цілі сотні.
Страшною була розповідь у діда,
Не хтілось її слухать Нікодиму:
"Мені так не подобається грати!
В житті такого статись не повинно"
"Це ж гра", - всміхнувся дід тоді маляті.
"Я все одно не буду грати в неї". -
І правнук тупнув ніжкою, - Не буду!"
Підтримала тут дідову ідею
Словами: "Я пограю!", жінка мудра.
"Малюк, як тільки ворога угледів,
Покликав враз товариша на поміч:
Ще крихіткою грався він з ведмедем,
Що був робітником найкращим в домі.
Схопив малий ведмедя за загривок,
І в ліс чкурнув, у шерсть вчепившись міцно". -
При цьому в гай дивилась Любомила
Де жили їх тваринки, ледь помітні:
"Гей, бурий, підбігай скоріш до мене!". -
Із гаю прямував до Любомили
Ведмідь. Прибіг, запиханий шалено,
Погладила, щось тихо попросила,
Почухала похолці ще спереду,
За шерсть взялась, застрибнула на спину,
"Егей, егей-но!", - крикнула ведмедю,
Побіг чимдуж по кругу в ту ж хвилину.
"Чом в ліс не на коні - на ведмежаті
Малюк помчав", - питання Радомира.
"Бо кінь скоріш біжить на сіножаті,
Та немічний у лісі", - відповіла, -
Ведмідь знайде у лісі дах та їжу,
І кращим охоронцем також стане.
Тож наш ведмідь дитину не залишив, -
Від ворога у ліс сховав старанно.
Ось вийшов на полянку, коли виріс,
Де ягоди збирала красна діва ,
Сподобалась йому, він - їй, щасливі
Вже скоро обвінчались, разом жили,
Помістя збудували молодята,
Народжували діток, раптом рідні
Спустилися з зірок у їх пенати,
З тих пір не знали ворога і злиднів.
Тихенько засинав їх Нікодимка,
Про гру він перед сном ще довго думав, -
Прийшлась не до душі, та час спочинку
Приспав дитя, прогнавши хмари суму.
В цей час же радомир і Любомила
Ходили по помістю родовому,
І згадували разом все: як жили,
Життя було їх радісним, чудовим.
Сміялась, мов дитина, Любомила,
Як прагнув Радомир її зобразить
Дівчатком, що в трави залізла килим:
"Чи пам'ятаєш ту веселу фразу? -
Кричала, що негідник непотрібний,
Коли підняв поділ твоєї сукні,
Що сльози витирав тобі ним дрібні".
"Так звісно, наче й зараз там присутня!
Не витер чом полою від сорочки?" -
"Юнцем я був розумним, сноровистим
Брудною ти була до волосочка,
Сорочку чом бруднити було чисту?"
"Так-так, розумний, все одно негідник.
Від сукні все ж підняв подол дівочий!
На пагорбі вінчальнім, глянь-но, плідно
Вже квіточки посходили охоче!
І кедр став розлогим і величним,
Саджали ми його у день вінчання, -
До стовбура тулилася обличчям."
За плечі обійняв дідусь кохану:
Де спатимемо, люба, ми сьогодні?
Чи тут, чи у хатині?" - "Як ти скажеш!"
І зорі їм світили, хоч холодні,
І сни ще денних сповнювались вражень.
ID:
447053
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 03.09.2013 22:16:35
© дата внесення змiн: 04.09.2013 16:29:17
автор: Олександр Обрій
Вкажіть причину вашої скарги
|
