А пам'ятаєш, як ми разом проснулись одного ранку.
Ти так поспішала "втекти", наче все навкруги обмежено.
Попросила зробити чаю, а тим часом, одягнула обережно
своє оголене тіло...
А ще за декілька годин "до", ми кохалися. Ритми,
грали свої вальси, а численні оргазми, один за одним стирали фобії.
Це були копії копій, і копії...
Тої ночі, ти сказала, що я буду батьком. Це так звучало,
наче ми приречені. Мов ця дитина, не доречна. Я посміхався,
та від слів твоїх, з шаленим скрежетом, кров міляла в венах
свої русла і течії. Вона текла лиш з обох сторін ДО серця...
Ми говорили годинами. Між нами стояли два різних почуття.
Моє кохання і твоє (мабуть) "хотіла" по тваринному.
Я всього лиш клякси в сторінках твого життя.
А на серці тавром (з невідомих причин) слово "викидень".
І ти викинеш нас, як щодня викидаєш сміття...