Колись ти скажеш, що кохаєш,
Колись промовиш ніжне слово.
Та ти ще не готовий, я це знаю,
Лиш мовчки обійматимеш, знову і знову.
Коли ти не поряд – всі барви марніють,
Важливе колись – стає в раз непотрібним.
Вогонь загасає і мрії ледь тліють,
Я не просто кохаю – ти став мені рідним.
Ти подаруєш крила, та я боюсь літати,
Колись я вже впала і ледве вціліла.
Кохання й примарне в небо може підняти,
Та втримати там може тільки щире.
Та я дивлюсь у твої ясні, світлі очі,
І вірю – світло те народжується в серці.
«Іди, не бійся...» – серце мені шепоче.
«Довірся йому, не скривдить, дурненька»!
І я прислухаюсь, ввірившись долі,
Якій донедавна сама ж дорікала.
Та як руки мої ти береш у свої долоні,
Відчуваю, що щастя своє з тобою впіймала.