На заплямованім портреті
світилось сяйво дивне.
Співали півні треті,
і обличчя зажурене на портреті
за всю ніч всміхнулось мені
тільки втретє,
і то лиш одними очима,
і грюкіт, наче хто за дверима,
шепіт
за лискучим від сонця вікном,
сум'яття і трепіт,
вдарив, здавалося, грім
до глибин душі потрясіння...
Чого ж тобі, батьку, орле сизокрилий, журитися,
чи на цей світ тобі не любо дивитися,
чого тобі сумно, наче підрізали крила,
мов різницьким ножем
в саме серце вгатили?
Може, твою голову сиву,
від горя людського зріділу,
неславой покрили
марнозвісні нащадки -
брудом на неї
з помийниць полили,
і тобі терпіти сором за них- вже не сила,
і, клянучи душу свою вразливу,
носиш у серці своєму
приховані зливи,
і думаєш: "Як би, люди, ви жили,
коли б світ цей змінили?"
І схиляєш голову в тузі:
"Думки мої, ви мої друзі..."
1998 р.