Глава VII
Оскільки наступного дня після обіду планувався від’їзд до столичного аеропорту, Валентин вирішив вже нікуди не ходити, після сніданку знову повернувся до свого номеру і відпочивав перед телевізором. Насправді ж, він сподівався на те, що зателефонує Патрісія.
За сніданком Петрицький раптом сповістив, що від’їзд зміщується і до столиці вони вирушать уже за годину, оскільки в столиці для них запланували додаткові культурні заходи. Валентин про себе чортихнувся, пославши ці заходи подалі, але вимушений був промовчати. На жаль, протягом тих двадцяти хвилин, що він збирав речі в номері перед тим, як остаточно його покинути, телефон так і не задзвонив.
Всю подальшу дорогу до столиці і потім у літаку до Києва в уяві Валентина виникали спорадичними уривками картини минулого дня, проведеного з чарівною незнайомкою, що назвалась Патрісією. Час від часу він навіть заплющував очі, намагаючись щоразу більш виразно побачити перед собою одні й ті ж образи, відчути її тепло, торкання кінчиків пальців, вологість розведених вуст, тремтіння пристрасного подиху, згадати тембр її голосу, що поступово і неминуче відходив у забуття. Реальність і фантазія у цих спогадах щодалі все більше перемішувались у якомусь чудернацькому калейдоскопі. Якоїсь миті з’явилось навіть відчуття дежавю: Валентинові почало здаватись, що насправді вони вже дуже давно знайомі і він тільки зараз про це згадав. В уяві виникали затуманені обриси обличчя Патрісії, вглядаючись в які, він знаходив все більше й більше давно знайомих рис – настільки, що здригався і розплющував очі і питав себе, чи не з’їхав часом з глузду. - Де, справді, вони могли раніше бачитись? Та ні, це просто неможливо собі уявити! – не міг заспокоїтись у своїх думках Валентин. - Не могла ж ця загадкова іноземка якимсь чином бувати раніше в Києві, щоб я про це не згадав і щоб Патрісія мені про це не сказала? Скоріш за все, вона просто схожа на когось із знайомих. Таке вже бувало у мене в житті й раніше. От тільки на кого схожа – не можу згадати, але згадаю...
***
Хоч і не було у Валентина бажання зайвий раз зустрічатись зі Світланою, після того, що сталось у відрядженні, саме з нею довелось зіткнутись у коридорі Комітету, коли вийшов на роботу.
- Доброго ранку! З приїздом! Як мандрівка? – зустріла, наближаючись до Валентина, Світлана. Ледь помітна посмішка на обличчі, яку вона марно намагалась приховати, видавала водночас і радість зустрічі, і хвилювання.
Ситуація захопила Валентина зненацька, і він на якусь мить розгубився. Розгубився не від того, що не знав, як розпочати розмову, а від того, що не знав, як її швидше закінчити, щоб це не виглядало образливо.
- Вітаю! Давно не бачились! Хм... Гарно виглядаєш... Як я з’їздив? Ну, що сказати?.. Втомився трохи. Складні були переїзди. А так – з одного боку, цікаво було побачити старовинне європейське місто, та з іншого – майже весь час був розписаний щохвилинно, тож і вільного часу, щоб роздивитись навколо, практично не було.
- Але ж, щось таки вдалось подивитись?
- Так, дещо й сфотографував. Сьогодні здав плівку у проявлення, так що через пару днів принесу на роботу. Листівки з видами міста також принесу, то тоді можна буде з більшими подробицями розповісти про поїздку.
- Як цікаво! А коли ж це можна буде послухати?
- Ну-у... я післязавтра зранку можу зайти до вас у бухгалтерію.
- Добре. Домовились...
На кілька секунд запала ніякова мовчанка, яку кожен хотів порушити, та не знав як.
- А мені тут теж нудьгувати не давали... – раптом вимовила Світлана, скоса вистріливши очима до Валентина.
- Як це?
- Сергій весь час колами ходить, будь-які приводи шукає, щоб заговорити зі мною, або в бухгалтерію до нас заскочити. – Тон, яким це було сказано, явним чином видавав бажання Світлани викликати почуття ревнощів. – Просто, аж не віриться, - подумав Валентин, - невже вона дійсно сподівається, що я її приревную до Сергія? Це вже серйозно. Треба якось з цієї ситуації виплутуватись.
- Сергій – гарний хлопець. Порядна і серйозна людина. Я б ніколи не запідозрив його у непорядних намірах.
Реакцією на ці слова було поступове опускання додолу країв вуст Світлани, що до цього були вигнуті угору в посмішці винуватої радості.
- Я не підозрюю його у негарних намірах. Просто...
- Добре! То ми домовились – я післязавтра заскочу. До побачення! Побіжу до своїх, - не давши оговтатись, випалив Валентин і поспішив до свого відділу...
Не менш складним було примирення з Сергієм. Хоча Тетяна Михайлівна і розповіла Сергієві, що сталося 7 березня після того, як він пішов, все ж відчуття образи, що його товариш у відповідальний момент не підтримав його, а навпаки – ледь не скористався ситуацією, не полишало Сергія. Але згодом Валентинові вдалось заспокоїти його, що нічого у нього до Світлани немає, та й не може бути: сім’я – це святе. Щоправда, переконати Сергія, що Світлана йому мало підходить, не вдалось – любов зла...- Нічого, - подумав Валентин, - нехай сам обпечеться, трохи ближче познайомиться з її комплексами, то може трохи протверезіє. – Все ж пообіцяв консультувати Сергія в тому, як завоювати її увагу.
Між тим, з голови у Валентина не виходила згадка про Патрісію. Перші кілька днів він чекав раптового дзвінка з-за кордону. Розумів, що додому вона навряд чи зателефонує, тож чекав цього саме на роботі. Навіть наважився попередити усіх в кімнаті, що йому можуть зателефонувати у справах з міста, де він був у відрядженні, тому, як почують іноземну мову, щоб одразу покликали. Та день проходив за днем, а дзвінка все не було.
І чим більше віддалялась у часі їх коротка зустріч, тим більшим романтизмом, меланхолійною чарівністю наповнювались спогади, що переслідували Валентина. Розпливчасті риси загадкової дівчини все частіше спливали перед його обличчям, поступово втрачаючи тілесне наповнення і перетворюючись у ефірно легкого магнетично притягуючого ельфа.
А через тиждень – знову відрядження на два тижні до Одеси. Їхав з важкою душею, з надією повертався. І не даремно. Як тільки вийшов на роботу, Тетяна Михайлівна розповіла, що два рази були якісь дзвінки, коли жіночий голос щось запитував англійською мовою. Але єдине, що Тетяна змогла зрозуміти, що запитували Валентайна, а відповісти і взагалі нічого не зуміла.
Що ж, доводилось сподіватись, що дзвінок найближчі дні повториться. Валентин картав себе, що не домігся від Патрісії свого номера телефону, але мабуть така вже доля, чи воля Всевишнього. Як має статися, так і має. А може й не станеться, може щось уберігає його від продовження цієї романтичної історії, яка може нести певну загрозу спокійному і розміреному ходу його сімейного життя. В цьому йому черговий раз довелось упевнитись, коли через кілька днів Ольга з підозрою запитала – що це за жінка дзвонила додому і англійською мовою запитувала Валентайна. І знову, знову доля не дозволила їм поговорити. А вже за кілька днів у Валентина розпочалась відпустка і вони сім’єю поїхали спочатку на два тижні до моря, а по поверненні перебралися жити на садову ділянку.
Все ж, погано це, чи гарно, властивістю нашої пам’яті є те, що, наскільки б яскравими не були враження і емоції від пережитого, якщо вони не мають подальшого підживлення, поступово починають блякнути і витіснятись повсякденними клопотами на другий план. Повернувшись після відпустки на роботу, Валентин внутрішнє був вже готовий до того, що Патрісія навряд чи ще буде телефонувати. Що ж, не судилося – то не судилося...
***
Того липневого ранку Валентин сидів у кімнаті один. Половина людей була у відпустках і доводилося працювати за трьох. Телефон деренчав майже щохвилини – доводилося або брати на себе проблеми Оксани Сергіївни та Леоніда Яковича, або ж, по можливості, відповідати, що вони у відпустці. Тож при черговому дзвінку Валентин знову чортихнувся і, автоматично приклавши до вуха слухавку, втомлено промовив:
- Слухаю.
І раптом почув знайомий голос Патрісії:
- Це ти, Валентине?
Це сталося настільки раптово і несподівано, що Валентинові на якусь мить геть відбило пам’ять на англійську мову.
... – Хеллоу!? Це Валентайн?
- Т-так... Це я, - хриплим голосом майже прошепотів Валентин.
- Це я – Патрісія. Ще пам’ятаєш про мене? Ти можеш розмовляти? Ти один в кімнаті?
- Так, можу. Я дуже радий, що ти, нарешті, зателефонувала. Я чекав на твій дзвінок. Мені передавали, що ти телефонувала, але якось все не щастило. То відрядження, то відпустка.
- Я дзвонила кілька разів, - схвильовано і швидко почала вимовляти Патрісія у слухавку, ніби боячись, що не встигне все сказати, як зв’язок обірветься, - але весь час відповідали якісь жінки, які мене зовсім не розуміли. Нічого не можна було дізнатися. Мені незручно було часто дзвонити, тим більше, що я не знала, як поставляться до цього близькі тобі люди. Не знала, чи не забув ти ще про мене. У тебе своє життя, своя сім’я... Деякий час після того, як ми розсталися, я взагалі була страшенно розгублена. Ходила до церкви, молилася. Вирішила, що не маю права взагалі тобі дзвонити, що треба про все забути. Але потім все ж мені настільки захотілося знову тебе почути, що не змогла себе перебороти і зателефонувала вперше. Невдало. Зателефонувала вдруге – те ж саме. Тоді мені здалося, що ти просто не хочеш підходити до телефону, і вирішила більше тобі не надокучувати. Але... нещодавно я дізналася про таке, що... що я повинна була з тобою, будь-що, поговорити.
- Що сталося, говори? У тебе якісь неприємності? Чимось треба допомогти?
- Не знаю... Допомогти в цьому ти не зможеш. Ти лише маєш дати мені своє вирішальне слово – що мені з цією проблемою робити?..
- Яка проблема? Не розумію, що треба сказати?
- Справа в тому... справа в тому, що я вагітна. Ось, нарешті... я тобі про це сказала. Треба щось вирішувати. Три місяці – це такий строк, що далі вже відтягувати не можна, треба приймати якесь рішення. Я хочу почути від тебе – як ти... що ти... Скажи щось, нарешті!
- Боже мій! Це... так... несподівано. Мені треба якось це переварити в голові... Так несподівано... А... якого слова ти від мене чекаєш? Залишати дитину, чи ні? Чи вправі я вирішувати це за тебе, наказувати тобі робити так, чи інакше? Якби ти не хотіла цього, то вирішила б цю проблему одразу. Але ж ти чекала три місяці, то мабуть сподіваєшся саме на те, щоб зберегти вагітність? А від мене чекаєш тільки підтримки в цьому бажанні? Чи я сказав якусь дурню? Господи! Я не можу отямитись...
- Ні, це правда. Ти вірно все кажеш. Але... не лише це я хочу почути. Не лише... Мені б хотілося, щоб ти дав відповідь ще на одне питання. Чи міг би ти прийняти одне дуже важливе для себе рішення? Можливо... дуже важке. Прийняти рішення, щоб... як це сказати... щоб бути зі мною у подальшому житті. Я маю на увазі, щоб ти приїхав до мне і ми жили разом. А де і як жити, за це не турбуйся. Я – людина достатньо забезпечена. І роботу нормальну допоможу знайти, у мене є гарні зв’язки.
- Але ж... ти розумієш? Це – надто серйозно. Тут справа не в житлі і не в роботі. У мене сім’я, дитина. Так просто їм не скажеш: “Мені сподобалась інша жінка. Я вас кидаю і йду до неї.”
- Я розумію. Можливо, з самого початку я зробила помилку. Та зараз про це вже пізно згадувати. У мене теж буде твоя дитина. І я хотіла б, щоб вона не росла без батька. Не суди мене за таке бажання.
- Так, так. Згоден. Я теж зараз відчуваю свою долю вини за те, що сталось. І свою долю відповідальності. Та все ж я не можу так одразу приймати якесь рішення.
- А я не вимагаю від тебе негайної відповіді. Скажи мені, коли тобі передзвонити?
- Краще дай свій номер – я сам тобі зателефоную. Може... ну не знаю, днів через два-три.
- Ні, краще я передзвоню. Через три дні ти хочеш? Все, домовились.
- Патрісіє! Як би там не було, я хотів би, щоб ти знала – я ні за чим не жалкую.
- Це втішає і вселяє надію, - з легким сумом у голосі відповіла Патрісія і, попрощавшись, поклала слухавку.
- Надія..., - замислився Валентин, - вона настільки слабка, що навіть не змогла вилізти із скрині Пандори... Що робити? От, попав у ситуацію! Як романтично все починалось, а у що вилилось? Не знаю, чи готовий я до того, щоб робити такі круті віражі на життєвому шляху? Просто не уявляю собі ситуацію, як сидять переді мною Оля і Тетянка, я дивлюсь їм у очі і кажу, що у мене з’явилась інша жінка, і вона чекає від мене дитину. Який жах! А Патрісія? Хто вона така? Повна загадка. Нічого про себе не розповідає. Навіть телефон свій не називає. Хоча, з іншого боку, я таки нею захопився. Яка спорідненість душ?! Лише один вечір з нею провів, а таке враження, ніби ми знайомі багато років.
Два дні Валентин ходив наче сам не свій, намагаючись знайти якесь рішення в системі з багатьма рівняннями і з ще більшою кількістю невідомих. Це поступово вводило його у стан, близький до прострації, викликало занепокоєні запитання як у співробітників, так і у дружини. Доводилось на роботі казати про неприємності в сім’ї, а вдома, навпаки – про неприємності на роботі. Тож не дивно, що коли Патрісія зателефонувала вдруге, Валентин був від прийняття рішення ще далі, ніж два дні тому. Головним в аргументації був пошук аргументів, у прийнятті рішення – відсутність рішення.
- Патрісіє, зрозумій, душею я з тобою і хотів би, щоб ми були разом, але ж, з іншого боку, у моєї дочки зараз такий критичний вік. Вся ця ситуація може її просто зламати. Хоча б три-чотири роки... Але ж, що я можу тобі нав’язувати? Яке рішення прийняти? Я хочу бути з тобою, але не можу. Просто не знаю, що робити. Якби можна було якось перенести вирішення цього питання на деякий час.
- Який час?! У мене жодного часу вже не залишилось. Треба приймати якесь рішення.
- Я маю на увазі – якби можна було почекати хоча б роки два-три...
- Я зрозуміла..., - майже пошепки видихнула Патрісія, секунду помовчала і похмуро закінчила, – добре, все ясно - рішення доведеться приймати мені самій. На тебе розраховувати нема чого... Що ж, тоді свою подальшу долю я буду вирішувати сама. Прощавай, - почув останні слова Патрісії Валентин перед тим, як зв’язок обірвався, можливо назавжди.
Лише кілька секунд по тому Валентин усвідомив – якщо Патрісія більше йому не зателефонує, то він ніколи не зможе її розшукати. Те, що він намагався просто відтягнути, враз обірвалось, відгукнувшись щемливим болем несподіваної втрати. - Невже це все, - замислився, приклавши долоню до лоба, Валентин, - і я ніколи вже більше її не побачу і не почую? Він розумів, що навряд чи Патрісія ризикне за цих обставин зберегти вагітність. А якщо ризикне? І я ніколи не дізнаюсь про те, що в мене є дитина? Не можна було так! Щось не те я казав. Якісь не ті слова.
Ще кілька днів по тому Валентин перебував у задумливому стані. Додатково пригнічувало ще й те, що порадитись навіть не було з ким. Та й про що розповідати? Якась фантастична історія з невідомою жінкою. Хто в це повірить і що порадить? Хіба що – сходити до лікаря? Бо хто ж повірить, що таке в житті буває? Валентинові часом і самому починало здаватись, що це був або якийсь сон, або жарт. Та вже за мить розумів, що мозок таким чином намагається загасити докори сумління. Ще ніколи в житті йому не доводилось виявляти таку слабодухість і нерішучість. Картав себе за це, але що міг собі самому відповісти? Яке рішення треба було прийняти? Згадав давні слова батька: „Синку, живи за правдою! Правда в світі одна – тримайся її і уникнеш неприємностей”. Гарні слова, гарні як напуття для дитини, але як їх прикласти до реального дорослого життя? Воно набагато складніше, не вкладається в єдину істину, з якої можна вичленувати просту і однозначну правду. Кожне явище, кожен випадок у нашому житті настільки багатопланові, складаються зі стількох різних факторів, іноді взаємно протилежних, що не можна явно і однозначно дати йому оцінку у двійковій системі – добре/погано. А ще більш складна ситуація, коли треба зробити вибір з двох або більшої кількості варіантів. Як виявити, який з них вірний, праведний, а який ні? У кращому випадку можна робити вибір між більш кращими і більш гіршими варіантами, або і взагалі – обирати кращий із усіх поганих, бо інших немає. Але ж, у кожного із нас своє бачення того, що є кращим, а що є гіршим? Те, що може бути добре для одного, може бути поганим для інших і – навпаки. Те, що може бути добре за одних життєвих обставин, може виявитись негодящим за інших. А тому кожен може мати свою окрему думку з приводу одного й того ж, яка буде відрізнятись від думки іншого, і при цьому кожен вважатиме, що саме він правий. І це дійсно так. У кожного своя правда. На землі шість мільярдів правд – у цьому і горе, і спасіння людства.
ID:
483118
Рубрика: Проза
дата надходження: 03.03.2014 00:32:00
© дата внесення змiн: 03.03.2014 00:32:00
автор: Valery
Вкажіть причину вашої скарги
|
