Глава ХХ
День був по-осінньому сонячний і теплий. Прикритий жовтим наметом посеред Золотоворітського скверу терменівський фонтан тонув у гущавині різнобарвного каштанового листя. Яскраво-блакитна прохолода жовтневого неба надавала навколишнім будинкам, деревам, дорозі додаткового, ріжучого око контрасту. Повз затишне кафе з вазонами петуній неквапом проходив різноманітний люд, розслаблений тим, що сьогодні вихідний і не треба нікуди поспішати. У повітрі витав легкий смуток за тим, що спливло і не збулося цим літом.
Олег з Тетяною також улилися у цей потік нічим не заклопотаної публіки, що просувалась Володимирською у бік Софії й далі у тіні замріяних каштанів, які, у передчутті добігаючих кінця оксамитово сонячних днин, уже почали прикрашати свої темно-зелені крони яскравими жовтими плямами.
Відчувши руку дівчини у себе під ліктем, Олег забув ураз про всі свої проблеми, втонувши у хвилях невідомих досі почуттів, що млосним током розтікались від голови до самих п’ят. Щоб не сполохнути ненароком того лагідного відчуття, йшли майже мовчки, іноді кидаючи короткі репліки, що виявляли не заплямовану буденністю наївну прозорість ніжних почуттів й сенсорне сприйняття осінніх барв природи.
Промайнувши ланцюжок мальовничих скверів, що між площами Дитинця прокладав свій шлях усе ближче й ближче до дніпрових круч, їх погляду відкрилось безмежжя простору, що розляглось над плином вод і снів дрімотного Дніпра, а там – Труханів острів і Лівобережжя у обрій простягли долоні зелених шат, що кличуть у невідомі далі країв, омріяних з дитинства таємним покликом душі. Шлях їх неспішної розмови пройшов від Володимирської гірки стежками, що стікали вниз у напівтемряві дерев до площі, аби заглибити їх знов у мереживо стежин, якими, можливо, колись ходили їх закохані батьки. Потроху стало вечоріти і захід сонця, вірніше, протилежний його бік, вони зустріли, сидячи на лавочці над кручею, обійнявшись і слухаючи мелодію, що плила звідкілясь: „Дорогой длинною” у виконанні Мері Хопкін...
Осінній вечір відрізняється від літнього тим, що з настанням вечора одразу різко холодає. Так сталося й цього разу і це примусило, на жаль, піднятись і покинути те місце, яке так не хотілось покидати ніколи, як бува не хочеться вранці покидати тепле ліжко, ледь прокинувшись від солодкого сну. Та, все гарне має своє завершення, тож довелось у передвечірніх сутінках парку під першими проблисками тільки-но засвічених ліхтарів обережно спускатись східцями повз ресторан „Динамо” на Паркову алею і просуватись у бік Хрещатика.
Тетяна, не помічаючи незручностей на шляху, розповідала різні історії столітньої давності, які де тільки не вичитала про цю місцевість: про різні іподроми, терзали, розарії, Шато де Флер. І коли вона на хвильку замовчала, в Олеговій уяві раптом виникла дзвінка ранкова тиша зеленої Паркової алеї часів громадянської війни, яку раптом розірвав з-за спини цокіт стрімкої кінноти, що у казковому вихорі пронеслась повз них і зникла у туманній сріблястій далині...
Доки дійшли до метро, на вулиці міста зійшла нічна темрява. Олег провів дівчину до самого під’їзду, трохи підсвіченого ліхтарем, і на прощання насмілився чмокнути її у щоку. На більше він поки що не наважився. Та й цього не зробив би, аби знав, що крізь вікно однієї з машин, припаркованих неподалік від дому, обурено спостерігає за цим „неподобством” Аліна.
Вирахувати адресу суперниці Аліні було не надто складно. Також нескладно було здогадатись, що Олег знову нишком пішов від Аліни „наліво”, коли у нього на весь вечір виявився відключеним мобільний телефон. Першою жіночою реакцією від побаченого прощання негідної парочки було – наскочити зненацька і розмести їх обох на дрібні клаптики. Однак, трохи почекавши, Аліна взяла себе у руки і вирішила не принижувати своєї гідності до рівня базарної бійки. Як не шукала вона доказів своїм підозрам, та коли знайшла їм таке брутальне підтвердження, то розгубилась і ніяк не могла прийти до остаточного рішення, що ж треба у такій ситуації робити.
***
Олег повернувся додому з рішучим наміром поговорити з батьками і розповісти про свої стосунки з Тетяною і рішення про розрив з Аліною. Власне, він і радитись уже не збирався, оскільки знав, що батько його у будь-якому разі підтримає, а мати також, у будь-якому разі буде проти. Просто, з’явилось бажання відкритися близьким людям у своїх почуттях і прийнятому остаточному рішенні.
Батька досі не було вдома – незважаючи на вихідний, він затримувався на якійсь нараді у нафтогазовій компанії. Без його моральної підтримки, звісно, було складніше, але в Олега зараз був такий настрій, що здавалося – або зараз, або ніколи. Лише думав, перевдягаючись, з чого почати розмову. Та самому розпочинати і не довелось:
- Олежику? Де ти знову так затримався? І знову у тебе весь вечір не працювала мобілка. Що сталось? Аліна години три тому двічі телефонувала і питала – де ти і чого у тебе мобілка відключена? Де ти був?
- Усе у мене нормально, не турбуйся! Хай собі Аліна дзвонить, хоч у рейку! Мене це, чесно кажучи, мало цікавить. Я тому і відключив телефон, щоб вона мене більше не турбувала.
- Що ти таке говориш?! Ви що, посварились? Але вона ж мені нічого такого не казала? Нічого не розумію.
- Мамо, ти знаєш, я тобі хочу відверто сказати – я вирішив порвати свої стосунки з Аліною. Це остаточно і безповоротно!
- Синку, ну навіщо ти мене так лякаєш?! Що ж таке між вами сталось?
- Сталось те, що я закохався в іншу дівчину. Сьогодні я це зрозумів остаточно, тому і вирішив тобі про це сказати.
- Так, я вже здогадалась – ти зараз скажеш за ту Валентинову Тетяну.
- Ти вірно здогадалась. Але я це розповів не для того, щоб вступати з тобою у дискусії. Це сталось, і все! Нічого вже не повернеш. Прийми це, будь ласка, як факт!
- Звісно, тобі вирішувати... Але, можу тобі сказати з висоти свого життєвого досвіду, що ти зараз робиш дуже велику помилку. Колись ти згадаєш сьогоднішню розмову і скажеш, що я була права. От побачиш!
- Що ти вважаєш помилкою: знайомство з Тетяною чи розрив з Аліною? Щодо першої – життя покаже, а от, щодо Аліни, то я не сумніваюсь, що ніколи за нею не пошкодую.
- Дурник ти ще молодий і наївний! Вибач, що так кажу. Ти зараз засліплений своїм першим почуттям, але вся твоя закоханість – це школярські забавки. Мине час, наберешся трохи життєвого досвіду і зрозумієш, що кохання у своїй суті – це примітивний потяг. На ньому одному сімейного, та й взагалі, життєвого щастя не побудуєш. Спробуєш проіснувати без матеріальних статків кілька років – куди твій потяг і дінеться! Зрозумій, Аліна – це надійно. Потім, коли дітей народите, інші клопоти з’являться, спільні, і це вас об’єднає набагато сильніше, ніж та твоя любов. Будеш згадувати і сміятись над своїми юнацькими завихреннями мозку.
- Щось я не розумію тебе. Ти кажеш про свій життєвий досвід. Але ж, твій досвід показав якраз протилежне: за батька ти вийшла явно не з корисливих спонукань. А от до дяді Аркадія у Горськ поїхала, не ображайся, але я думаю – саме шукаючи вигоду. І де зараз той Аркадій? Знайшла ти з ним своє щастя? Повернулась до батька, хоча вигоди від цього жодної не чекала отримати. Хіба не так?
- Так, звісно не чекала... Та, все набагато складніше і не тобі мене судити. Не думаю, що моє життя в усьому можна брати за приклад... А з Аліною ти вже говорив? Може не спіши поривати з нею? Ще не відомо, як у тебе тут складеться, з Тетяною.
- Навпаки, думаю, що я вже і так затягнув. Треба було раніше Аліні все сказати. Усе, мамо, не вмовляй мене більше – свого рішення я все одно не зміню!
- Моя справа – тобі порадити, а послухаєш ти мене чи ні, це вже від тебе залежить... Щось Сергій затримується. Боюсь, доведеться вдруге вечерю підігрівати.
***
Сергій у цей час саме вийшов з НАК "Нафтогаз" і, нарешті, ковтнув свіжого повітря. Голова після кількагодинного засідання просто стискалась від головного болю. Вирішив не поспішати до входу у метро, а трохи подихати прохолодним вечірнім повітрям. За кілька хвилин стало трохи легше. До того ж, згадка про успішно проведені переговори додавала позитивних емоцій. Однак, у лівій скроні ще продовжувало стріляти у ритмі з пульсом нервове болюче жало, примушуючи час від часу притискати пальцем пульсуюче місце. Це знову приносило тимчасове полегшення.
А вечірній Київ жив своїм життям. Світло нічних ліхтарів ще більше підкреслювало яскраво-зелену жовтизну досі густо вкритих листям дерев, відбиваючи на асфальті їх примхливі обриси. Не поспішаючи, на відміну від денних годин, повз Сергія дефілювали кияни, переважно, парами. Іноді були й компанії, що весело гомоніли, пихкаючи на ходу цигарками. Десь здалеку, певне з Майдану, крізь шум автомобільних шин долинала музика.
Сергій спробував уявити серед цього неспішного потоку себе під руку з Жанною і чомусь не зміг. Не вписувалась вона у цей пейзаж. Надто прагматичний характер мала, щоб отак коли-небудь з’явилось у неї бажання, забувши про всі буденні клопоти, пройтися неквапом вечірнім Хрещатиком, посидіти у кафе, або піти разом до театру. Хоча б і до цього, що навпроти. Сергій уявив собі, як би вони зараз могли під ручку виходити із дверей театру російської драми.
І треба ж такому статися, що саме у цю мить він побачив Світлану, що сідала у машину. Вочевидь, вона саме вийшла з театру. Помилитись було важко – це була саме вона, хоча й значно змінилась – доволі роздалася вшир, куди й поділась її стрункість, від колишньої привабливості залишилось небагато.
Після їхнього розриву вони жодного разу не бачились. Світлана так швидко пішла з Комітету, що Сергій більше не мав нагоди ще хоч раз переговорити з нею та хоч якось спробувати загладити свою провину перед цією жінкою. Відчував себе свинею. Згадалися чомусь слова Сент-Екзюпері і подумалось – не зміг до кінця виконати свої зобов’язання перед тим, кого приручив. Життя виявилось набагато складнішим... Цікаво, де вона зараз працює, чи вийшла ще раз заміж?
Світлана теж побачила Сергія. Спочатку майнула думка гукнути його, підійти, побалакати, ніби нічого й не сталось між ними, похизуватися своїми життєвими успіхами. Але, здався він їй зараз якимсь пригніченим, наче побитий собака. Може у нього життєві неприємності? Може не склалась його доля, покарала його за те, що їй зробив? Згадала, як свого часу потягнулася за ним, ніби тонучий за останньою соломиною, а вхопилася за колючу тернову гілку...
Є таки Бог на небі, усе бачить і карає у міру скоєного! Якимсь жалюгідним здався він зараз і ніби нижчим на зріст. Навіть смішно стало – невже через цього чоловічка із скривленим обличчям вона свого часу ледь не позбавила себе життя? Згадала, як лише останньої миті відсахнулась на балконі від поручнів, коли з усією яскравістю уявила себе падаючою униз. Якась вища сила зупинила її і вберегла від трагічного кроку. Дивно зараз це пригадувати без посмішки. І от, тепер стоїть воно таке нещасне і дивиться, ще й ніби з надією, що на нього звернуть хоч якусь увагу.
Як часто мріяла вона ці роки про таку зустріч із Сергієм! Скільки разів розігрувала у своїй уяві всю сцену їх розмови! Як і з якою погордою розповість йому про свої життєві успіхи, про те, що сталось у її долі за цей час! І як завжди, побачила у цих спогадах, ніби це пропливало перед самими очима – велелюдний передвиборчий мітинг на Софіївському майдані. Вона стоїть на трибуні понад натовпом, якому не видно, ген там у далині, кінця. А поряд – він, той, хто став потім її єдиним, вірним супутником на все життя – народний депутат, один з лідерів Партії народного добробуту. Потім вони виступають із запальними закликами до народу, що весь час перериває їх слова хвилеподібними тисячоголосими вигуками схвалення. Спочатку виступає він, а потім – вона. Світлана пам’ятала ті їхні слова до одного і могла повторити будь-коли, лише запитай! Потім, після закінчення мітингу вони познайомились і гуляли містом до ранку. Яка це була неповторна ніч! Хіба міг ще хтось і колись пережити таку? І звісно, дуже швидко зрозуміли вони, що не зможуть жити одне без одного. А потім – переїзд до його трикімнатної депутатської квартири і щасливе спільне життя, поїздки до Єгипту, Італії. Париж! Потім – побудова спільними зусиллями чудового триповерхового будинку біля самого берега Дніпра...
Скільки ще усього хотіла розповісти вона Сергієві у разі зустрічі, дивлячись на його обличчя – як воно буде зеленіти від заздрощів і каяття у тому, що втратив таку жінку! І от тепер, коли настала така бажана мить, така нагода і вони, нарешті, побачились, раптом ніби пелена з очей упала і зрозуміла, що їм, власне, нема про що й розмовляти. Зовсім нема бажання наближатись і, взагалі, надто багато честі для нього...
Світлана рішуче сіла у таксі, назвала водієві адресу і, притулившись скронею до прохолодного скла, поїхала до своєї самотньої неприкаяної квартири, де на неї нетерпляче чекали чотири кішки і байдужий до них гладкий лінивий кіт.
***
У понеділок ввечері Тетяна поверталась з консультації трохи запізно, тож поспішала скоріше потрапити до свого будинку, подумки сидячи вже за столом перед тарілкою з гарячим гороховим супом, присипаним золотистими грінками. Підійшовши до вкритих вагонкою дверей, набрала код і потрапила до напівтемного під’їзду. Хоч приміщення і зачинялось з вулиці і Тетяна розуміла, що сторонні тут навряд чи опиняться, все ж, неконтрольоване відчуття остраху примушувало серце битися частіше. Цокання підборів гулко відлунювало поверхами, розриваючи тривожну тишу під’їзду, доки вона долала кілька сходів, що вели до ліфта. Тетяна натиснула кнопку ліфта, який, попри закони статистики, чомусь завжди виявлявся на останньому поверсі. У цей момент з вулиці долинуло клацання кнопками замка: через мить хтось повинен був з’явитися у розчинених дверях і саме ця мить чекання чомусь здалась дуже довгою і підступно хвилюючою. Було дуже неприємно і не хотілось, щоб хтось заходив. Тетяна ніби й розуміла – якщо той хтось упевнено набирає код, то він, скоріш за все, є мешканцем цього під’їзду і хвилюватись нема чого, а все ж, внутрішньо хотілось, щоб кабінка ліфта відкрилась саме зараз і можна було встигнути від’їхати угору. Та ліфт гурчав і протяжно клацав, рахуючи поверхи, ще десь посередині шляху. Наступної миті, коли двері відчинились, вона нервово здригнулась, очікуючи побачити у отворі дверей обов’язково чоловічу постать, та, попри це, у дверях з’явились дві дівчини і на душі одразу відлягло. Під’їхав і зупинився ліфт, гостинно відчинивши свої двері. Тетяна, вже не поспішаючи, рушила до кабінки, бо розуміла, що їхати, все одно, доведеться разом.
- Зачекайте! Притримайте ліфт, будь ласка! – лунко гукнули дівчата і побігли східцями. Тетяна не стала заходити до кабіни і встромила ногу у щілину між створами, що вже зачинялись.
- Дякуємо, добрий вечір! – низьким голосом подякувала одна з дівчат, на голову вища за іншу.
- Добрий вечір! Похолодало щось під вечір, - несподівано для самої себе запобігливим голосом відповіла Тетяна і ступила до кабінки. У цю мить її з-за спини міцно обійняла руками і притисла до себе висока дівчина. Дихати одразу стало важко. До того ж, це було так несподівано і страшно, що легені перехопило спазмом. У очах потемніло і почали блимати метелики. Друга дівчина одразу опинилась спереду і зробила два ляпаси, хоча і не надто сильно.
- Будеш знати, як чужих хлопців відбивати?! Хочеш, щоб ми тобі печінку і нирки повідбивали?! Ще раз побачимо – начувайся, з пики твоєї біфштекс буде!
Нарешті, Тетяна оговталась і з переляку рвонула уперед з такою нечуваною для себе силою, що навіть кремезна „баскетболістка” не змогла її втримати. Змівши убік іншу нападницю, кинулась бігти східцями угору, перестрибуючи їх через одну. Однак, у самому кінці прольоту невдало зачепилась ногою за останню сходинку і полетіла головою уперед, з усієї сили вдарившись лобом об стіну біля нижнього вікна. Вже втрачаючи свідомість відчула як щось тепле почало заливати очі.
***
Того вечора Аліна сиділа вдома, намагаючись увесь час бути на очах у батьків, і лише коли „заспівала” мобілка, швидко пішла до спальні.
- Ну як? Усе у порядку? ... Які неприємності? Що сталось? ... Розбилась?! Ви що, побили її? Я ж казала, щоб ви її лише полякали! ... Щось мені не віриться. А ти не вигадуєш, саме так усе було? .... То що з нею? Вона жива? ... А як ти знаєш? Ви що, пульс у неї міряли? ... „Швидку” викликали? Ви що, мобілкою її викликали?! Її ж потім вирахувати зможуть? ... Ху! Слава тобі, господи! Хоч цієї дурості не зробили. А як же ви тоді викликали? З автомата? ... Сусіди? А вони вас бачили, коли ви подзвонили? ... Ні? Це добре, що ноги швидкі маєте. Мабуть у дитинстві гарно натренувалися таку шкоду робити. ... Не змерзли у кущах стояти? Довго „швидкої” чекали? ... А коли її на ношах виносили, обличчя відкрите було? ... Оце та-ак.., це ви мене вбили! Вбили просто наповал! Я усього могла чекати, але щоб таке..? Що тепер робити? Моліться, щоб у неї вдало все скінчилось, бо нічого не отримаєте!
Аліна ухопила себе за скроні, у голові був повний хаос стрибаючих думок. Хід подій, що здавався таким розпланованим і чітким, ураз почав розповзатись, наче шов, у якому надірвалась нитка. Тепер треба прораховувати, які можуть бути наслідки, і від того, що, за будь-яких варіантів, вони здавались негативними, тіло почало зрадницьки знобити. Як же так воно сталося? Все спочатку здавалось таким легким і по-школярськи простим: трохи налякати суперницю, щоб вона вхопила „ведмежу хворобу” і тихенько, непомітно зійшла з дистанції. Тепер же ситуація несподівано вийшла з-під контролю. Що тепер робити? Вдатися до якихось упереджуючих контрзаходів чи тихо сидіти, не висуваючись, і чекати розвитку подій? Попри бажання опанувати свої нерви, Аліні весь час уявлялось, ніби це вона летить і б’ється головою у стінку. Це видавалось настільки реальним, що на голові під волоссям з’явилось реальне відчуття болючого свербіння. Притиснувши голову долонею правої руки, Аліна побігла до ванної, стала під душ і довго зігрівала тремтяче тіло, намагаючись змити з себе стресову напругу. Кінець кінцем, їй вдалось себе опанувати і з непролазної хащі безплідних думок вийти на відкриту для обрання перспективного напрямку руху місцину.
***
Тетяна опритомніла ще у кареті швидкої допомоги і спочатку не могла зрозуміти, де знаходиться, пориваючись піднятись. Потім розгледіла над собою жінку у білому халаті і відчула страшенний пульсуючий біль у перебинтованій голові, бухання якого проривались крізь настирливий до нудоти дзвін у вухах. Ще за хвилину стала потроху згадувати те, що сталось. А відтак, змогла нарешті логічно ув’язати з тим, чому опинилась в руках у медиків. Рука автоматично потягнулась помацати, що з головою, але медсестра переконливим рухом зупинила її і повернула на місце.
- Що зі мною?.. Це небезпечно?
- Нічого! До весілля заживе. Щоправда, треба буде кілька швів накласти – трохи вистригти волосся доведеться. Та я думаю, що це не саме страшне, що могло б статися.
- А що могло статися?
- Та, що зараз про це казати? Шию не звернула, голову не проламала? От і добре, радій!
- Як я тут опинилася?.. Хто викликав „швидку”?
- Сусіди на площадці, де ти впала. Добре, що одразу тебе помітили, а то б крові могла багато втратити. І як це ти так грюкнулась? Ніби і алкоголем від тебе не тхне. А ти, взагалі, у гості йшла чи додому?
- Додому... Я ліфтом збиралась їхати, а от... – довелось бігти східцями... А цих дівок затримали?
- Яких дівок?
- Ну... тих, що на мене напали?
- А що, на тебе хтось нападав? Ти що, тікала від бандитів?
- Які там бандити... так... дві хамки – розбірку мені учинили... через хлопця... Важко говорити... щелепи біля скронь свинцем наливаються.
- Мовчи. Лежи спокійно. Мені твої подробиці не потрібні – своїх проблем вистачає. Міліції будеш пояснювати, що сталось.
- Не треба ніякої міліції... Я ж сама спотикнулась і впала... Сама хочу розібратися у всьому...
А розбиратися було з чим. Крізь тупий, видавлюючий очі з орбіт, біль проривались сплески думок: - Що сталось? ЇЇ випадково переплутали з якоюсь іншою дівчиною, чи дійсно та галаслива злючка, що розмахувала пропелерами своїх рученят, і була тою дівчиною, з якою Олег зустрічався до неї? Не могла уявити цю босячку поряд з Олегом. Невже він одночасно продовжує зустрічатись і зі мною, і з тою дівкою? І якщо він досі на зізнався мені, що у нього була інша дівчина, то так само він міг і їй нічого не сказати про мене. Тоді це взагалі виглядає досить непорядно. А реакцію такої низькопробної дівиці у разі, якщо вона випадково дізналась про суперницю, неважко передбачити. Та, всі ці запитання можна буде поставити Олегу лише під час особистої зустрічі. Скоріше б уже настало завтра!.. А поки що, треба якось повідомити батьків...
Пізнього вечора Ольга та Валентин, стривожені підозрілою відсутністю доньки, дізнались про те, що вона опинилась у лікарняному ліжку і, ледь дочекавшись закінчення довгої безсонної ночі, примчали у лікарню. А після обіду, нарешті, у палаті з’явився і Олег.
- Таню, добрий день! Як ти себе почуваєш? Що сталось?
- Добрий день! Я сама хотіла б знати, що сталось. Упала на східцях і голову розбила, але ж – не за власною ініціативою мені довелось не ліфтом їхати, а пішки тікати сходами.
- А хто ж тебе переслідував? Маніяк якийсь?
- Аби-то маніяк... Ні. Дві дуже неприємні особи намагались мені пояснити, що я перейшла одній з них дорогу... Досить боляче пояснювали. Ледве вирвалась від них і побігла.
- Ніч-чого не розумію – яку дорогу і кому ти перейшла?!
- Я теж нічого не розумію... Скажи, тільки чесно – ти крім мені ще з кимсь зустрічаєшся?
- Таню! Ну, мені ж не тринадцять років. Дякувати богу, вже двадцять третій рік пішов. Звісно, що я вже знайомився і зустрічався з дівчатами. Але нічого серйозного у мене з ними не було.
- Куди серйозніше! Такий напад і... погрози. Навіщо все це мені? Ти спочатку сам розберись з усіма своїми попередніми знайомими і зобов’язаннями перед ними, а потім нові знайомства заводь. Так, зазвичай, порядні люди роблять.
- Та нема у мене ні перед ким ніяких зобов’язань!!
- Не кричи так... У мене голова болить.
- Вибач... Нема, розумієш, нема жодних зобов’язань. Так.., була у мене дівчина, Аліна, яка вважала мене своїм хлопцем. Але це більше вона так вважала – набагато більше, ніж я. Мати моя теж вважала, що це вже майже моя наречена. Але, насправді, ми просто час вільний іноді разом проводили, на тусовки різні, там.., разом ходили... Нічого більш серйозного не було. А щодо того, хто міг на тебе напасти, то у мене, чесно кажучи, більше нема на кого подумати...
- Я ще раз кажу – розбирайся сам зі своєю Аліною! Але тільки без мене... Менше всього я хотіла комусь шлях перетинати.
- Так, я з нею поговорю! Так поговорю, що їй мало не видасться! Бандитка просто якась! Хто ж міг подумати, що вона на таке здатна? Хіба міг я такого від неї чекати?
- Це вже твої проблеми... Вибач, я втомилась, - відвертаючись до стіни і явно натякаючи на завершення розмови, неголосно промовила Тетяна, - у мене голова болить.
- Це ти мене вибач, Таню! Але, чесно кажучи, я ніколи не зміг навіть подумати, що щось подібне може статися. Я спробую остаточно з’ясувати, чи це саме Аліна могла таке хуліганство вчинити. Якщо це тільки вона, то я на неї у міліцію заявлю! – приклавши руку до грудей, продовжував запевнювати Олег, та, не почувши у відповідь жодного слова, піднявся і попростував до виходу. – До побачення! Я все ж сподіватимусь, що ти мене зможеш вибачити.
Олег пішов. Тетяна довго дивилась кудись крізь стіну і тихо плакала, перебуваючи у повному сум’ятті душі. Серце стискала страшенна образа, але сама собі не змогла б вона пояснити, на що і на кого була спрямована ця образа: на дівчину, яка на неї здійснила напад, на Олега, невизначена і нерішуча поведінка якого могла цей напад спровокувати, чи на свої незграбні ноги, з-за яких вона опинилась у лікарні з таким шрамом, що ще невідомо як він змінить її зовнішній вигляд.
***
Олег, не гаючи часу, побіг з’ясовувати стосунки з Аліною. Телефонувати попередньо не став, оскільки не уявляв собі розмови з нею у такому душевному стані поза очі. Двері квартири відчинила саме Аліна, ніби й чекала на його появу. Запрошувати одразу до покоїв, на відміну від минулих разів, не стала. Навпаки, вийшла на площадку і причинила за собою двері. Глянувши в очі дівчині, Олег одразу здогадався, що вона вже все знає.
- Ну що, бігають очі? Знаєш уже, що накоїла? – з місця в кар’єр пішов у наступ Олег.
- Дорогий, ти про що?! Я щось тебе не зрозуміла.
- Ой, тільки не треба робити вигляд, що ти нічого не знаєш! Давай краще, будемо одразу говорити про все відверто. Вчора ввечері одна моя знайома дівчина потрапила до лікарні після нападу на неї двох бандитів жіночої статі. Ти хочеш сказати, що не була однією з них?
- Ти що?! Я вчора весь вечір сиділа вдома! Можеш батьків моїх запитати. І взагалі, що це за обвинувачення? З якої речі? Що це за знайома, яку ти так визвався захищати? Хто вона така? Я її знаю?
- Зрозуміло! Кращий захист – це напад! Робиш вигляд, що не знаєш, про кого йде мова. Але ж ти вже минулого разу розпитувала мене про неї і, до речі, досить ревниво. Хіба не так? Ну, не було нікому іншому до неї претензій, окрім тебе.
- А це ж чому? Що нас може поєднувати з нею? Може ти натякаєш на класичний трикутник? Тоді поясни, яким чином вона потрапила до цього трикутника – хто вона тобі? Ти що, щось від мене приховував увесь цей час?
- Може й так. Так! Я, до речі, жодних обіцянок тобі не давав і зобов’язань не мав. Заручин у нас з тобою, слава богу, не було!
- От! З цього і треба було починати! Не тобі мене звинувачувати і моралі вичитувати! На себе спочатку подивись, на своє моральне обличчя! Хто ж так робить? Не помивши тарілку від борщу, насипаєш туди солодкий десерт, а потім ще й жалієшся, що той десерт забруднився борщем і трохи зіпсувався. А тепер уяви, якби це тобі твоя дівчина таке влаштувала – почала потай від тебе зустрічатись з іншим хлопцем? Які почуття у тебе це викликало б? Приємно було б? Чи не з’явилося б у тебе бажання побалакати з ним по душах?
- Ага! То ти фактично зізнаєшся, що це ти влаштувала засідку на Тетяну?
- Не треба мене ловити на слові - його ніхто до справи не пришиє! Може це я так, образно висловилась. Я ж уже казала, що вчора весь вечір була вдома, і мої батьки це підтвердять... Краще скажи, - голос у Аліни раптом забринів і на очах з’явились сльози, - як ти міг зі мною так учинити? Чим я перед тобою завинила? І взагалі, хіба я давала тобі привід ставитись до мене, як до якоїсь краватки, яку можна коли заманеться зняти і замінити на іншу? Отак, мовчки, тихо, слова мені не сказавши, узяв і пішов до іншої. А може... ти вирішив мене... ну так, у запасі залишити, про всяк випадок, якщо там не вигорить?
- Послухай, Аліно, все це ти красиво говориш, звинувачуєш мене, і все так і було б, якби у нас з тобою дійсно якесь дуже пристрасне кохання було з бурхливими емоціями. Так не було ж нічого цього! Ти кажеш про краватку? Але саме ти завжди ставилась до мене, як своєї речі, як до хлопчика для ескорту на своїх тусовках.
- А хоча б і так! Хіба це щось змінює? Не завершивши читати одну главу у своєму житті, не спіши раніше часу перегортати сторінку до іншої глави. Порядність треба проявляти за будь-яких обставин.
- І це ти кажеш про порядність?! Хай навіть ніхто і ніколи не доведе твою причетність до нападу на Тетяну, я, все одно, жодної хвилини не буду сумніватись, що то твоїх рук справа. Можливо, що безпосередньо тебе там і не було, але ж ти могла бути замовницею? І ніколи, чуєш, ніколи ти не зможеш змити зі своїх рук її крові! У неї на все життя може залишитись шрам на обличчі! А ти чудово знаєш, що це означає для молодої дівчини. Це буде на твоїй совісті!
- На моїй совісті?! Ти так нічого і не зрозумів!! – викрикнула Аліна, зриваючи голос до хрипу, і зникла, щосили грюкнувши за собою дверима.
ID:
484696
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.03.2014 02:22:41
© дата внесення змiн: 10.03.2014 02:22:41
автор: Valery
Вкажіть причину вашої скарги
|
