Три міста.
Три людини серед сотень тисяч.
Три ціни.
Місто Л.
На даху п’ятиповерховорого будинку стоїть дівчинка. Підліток, років 14. Старенькі витерті джинси. Кумедна футболка з кроликом. Салатові кеди. Солом’яне волосся, зв’язане у хвостик. По миловидному личку розмазані сльози і туш.
«Ну от і маєте! Ви цього хотіли? Цього? А я знаю, що ні. Ви нічого не хотіли. Не брешіть мені! Вам плювати на мене. Всім плювати на мене. Ідіть ви…
От побачите! Чуєте? Я вам доведу, що я варта!
Ах, та вам же все одно! Хахаха… Ну звичайно, яке ж вам до мене діло? Так собі, комашка там якась! Не треба я вам? Так? Не треба? Ну от і маєте! Радійте!
Ахахаха! Зараз я вас позбавлю від себе! Навіщо ж мені вам заважати! Всім заважати! О так, святкуйте завтра! Позбавилися! Побачимо, як ви засвяткуєте! А я не побачу, бо мені огидно на вас дивитися! Бридко! Я вас ненавиджу!
Ніхто не любить мене, нікому я не потрібна, тільки заважаю вам всім! Все, не буду заважати!
І я ж знаю, що ви будете плакати! Але вже буде пізно. Треба було думати, коли я була. Щоб знали! Я не люблю вас! І мене ніхто не любить! Все! Не хочу цього терпіти! Чуєте! Досить!!!
Прощавайте!»
Крок у темряву.
Вона ніколи не боялася висоти. Тепер вже нікому боятися чи не боятися.
Мати прокинулася зранку і побачила, що доньки немає в ліжку. На столі записка: «Прощавайте!»… Страшне передчуття. Неймовірне своєю жахливістю. Мати вибігла на вулицю і побачила тіло дочки, розпластане на бетоні.
Жінка в 37 років збожеволіла. То була її донька. Єдина на світі. Як єдина на світі близька душа. Вона ледве не померла, поки виношувала своє золото. Знала ж, що ця дитина буде для неї скарбом, найбільшим, найціннішим і єдиним. Бо нікого більше немає. Бо воно маленьке, так плакало, єдине. Віддавалася до останньої краплі, до останньої миті життя збиралася це робити.
І все. Була вона. Ця остання мить.
Місто К.
На даху п’ятиповерхівки група людей. Четверо, здається. Чоловіки. Один із них має зв’язані руки. Обличчя розмазане синцями, кров’ю, ліве око затекло. Інші доволі гарно одягнені. Один із них тримає у руці пістолет.
«О, Господи… Мабуть, це останні хвилини мого життя… Я вже не житиму, так? Боже… хоч би з ними все було добре… Олеся, Іринка… Я люблю вас… Боже, збережи їх! Тільки збережи їх…»
- Я нічого не знаю! Ахахах… Та і хіба вам вже не все одно?
«Я жити хочу! Я жити хочу! Боже, як я хочу жити… Олесе… я люблю тебе! Не покидай мене! Господи, допоможи! Я жити хочу! Я не хочу помирати! Я не можу зараз померти! За що? Що я такого зробив?!
Тільки Ти хоч їх вбережи! Благаю! Допоможи»
Жорсткий удар у спину.
Він боявся висоти. А хіба у нього про це запитували?
Олеся зранку увімкнула телевізор. Новини. «Знайдене тіло чоловіка… Побої… Смерть…» Смерть… З руки випала тарілка. Покотилася по підлозі, навіть не розбилася. Вона пам’ятала, як втрималася рукою за стіл. І більше нічого не пам’ятала довгий час.
Жінка посивіла у 30 років. Вона плакала безперестанку годинами, днями… Немовля у колисці теж плакало. Бо мами не було. Бо мамі було байдуже. Бо мамі було недобре. А, значить, увесь світ був недобрий, злий, страшний.
Таким він і лишився.
Місто Р.
На даху п’ятиповерхівки стоїть дівчина років 25. Одягнена трохи дивно: шорти і футболка явно схожі на піжаму. Довге волосся розпатлане. Ще більше куйовдиться на вітрі. Очі розслаблено заплющені, на обличчі час від часу на мить ковзає посмішка. Зараз затрималася.
«Кохана, давай, стрибай!
- Але ж я не вмію плавати! – от дурень… ммм…який же він сексуальний…
- Що за дурниці! Я ж тебе вчив! І взагалі я тут! Я не дам тобі втонути!
- А раптом? – ох, ну треба ж поприбіднятися…
- Ти мені не довіряєш? – от як ми насупилися… ще й відвернувся… ммм…а спинка яка… ну точно сьогодні він нікуди не втече…
- Як же я можу? Ахахаха…
Ой, це стрибати треба? Водичка спокійна, здається… Може, там і не так глибоко, як здається? Та і Саша там. Ну спіймає ж… Але ж цікаво як… Така прозора…
- Ти там не заснула? – як він сміється…аж пробирає…
- Лови!!! Ахахах…»
І підстрибнула. Прямо у темряву.
Вона просто не знала, що таке висота.
Саша прокинувся на світанку, а Томи не було. Де ж це вона? Отак щоранку він прокидався зі страхом: хоч би з дівчиною нічого не сталося. Сомнамбулізм, виявилося, може бути страшним. Щоранку чекало полегшення, коли наречена вибігала з душу і кидалася на шию з мокрими руками і губами за смаком зубної пасти…
Сьогодні її в квартирі не було.
В 27 років молодий чоловік твердо вирішив ніколи ні до кого не прив’язуватися. Так мозок вирішив, серце і все, що можна назвати несвідомим. З тих пір він почав боятися висоти і чомусь ненавидіти воду. Він не зміг собі пробачити… Чомусь все життя відчував, що він винен.
Це ж він вмовив її стрибнути.
ID:
492130
Рубрика: Проза
дата надходження: 12.04.2014 23:24:32
© дата внесення змiн: 14.04.2014 11:54:24
автор: ЕмоційноНестабільно
Вкажіть причину вашої скарги
|
