…я був молодим
…І знав,
Що це старе місто ліхтарів – моє,
Що земля ця зболена – моя,
Що всі ми бородаті гели…
(Шон Маклех)
Край козацький... й дорога нинішня -
Все сплелось... не спіши, постій...
(В’ячеслав Шикалович )
Кожної весни я поспішаю
До своєї заповітної місцини…
Лише перший журавель
Крикне над стріхою –
І я стаю на крило…
Прориваю вітер,
Минаю чужі дзеркала –
І виглядаю,
Коли вічномолода дівчина*
Зустріне мене хлібом-сіллю…
Це моє заповітне,
Тут тихий легіт моєї праріки,
Тут старезні гніздовища птиць
З жовтими та синіми дзьобами…
Вони привчили мане співати –
Співали та випитували:
« А ким ти будеш?
А ким ти будеш…»
«Я буду полем!
Я буду полем…» -
У такт птицям підспівував,
А вони хитали головами,
Хлопали крилами:
«Ти молодий і жовтодзьобий!»
«Жовтодзьобий?» - перепитував,
І вся заповітна місцина повторювала:
«Жовтодзьобий, жовтодзьобий…»
У тому краю ріс мій сад –
Я з’явився якось до його віт,
І сад сказав : «Ти мій!»
«І ти мій!» - відповів я радо,
А він узяв мене
На свої шкарубкі віти…
« А в тебе віти, мов крила!»-
Я вигукнув своєму садові,
«Ні, то твої крилята,
Мов шкарубкі віти!» -
Зажурено мовив сад…
Я гойдався, я співав
І вдивлявся в сині очі квітів,
Я радо зривав жовті плоди,
А сад мене випитував:
«А ким ти будеш?
А ким ти будеш?...»
А я в такт вигукував:
«Я буду полем!
Я буду полем…»
Сад журно говорив:
« Ти ще молодий і синьоокий…»
А птиці навперейми
Заплітали молоді пагінці
У коси нової пісні.
Жовті і сині дзьобики
Радо стукотіли.
Відшукуючи
неповторні ниточки слів –
І пісня дзвеніла
Небом і полем,
Полем і небом…
Я закохався у поле і небо.
Люблю лежати серед трав
І обіймати бездонну синь –
А десь під землею
Дзвони дзвонять**
« Ви хто?» - випитую їх,
«Ми церкви предків твоїх!
Ми від татар утікали!»
«Поверніться назад!» -
Прошу у землиці…
«Нам і тут добре!
Нам і тут добре…
Ми завжди з тобою!»
« З ким же бути мені?» -
Звертаюсь до неба…
«Живи з синьожовтими птахами! –
Говорить мені небо,
А дзвони додають, –
Заплітай з ними
Тугу косу долі!...»
Вдивляюся в синю безодню,
Теплий дощ
Торкається моїх вій…
Це моя заповітна місцина…
* - коли наближатися до Глухова від Путивля, то під Глуховом кожного подорожуючого зустрічає пам’ятник: молода українка запрошує всіх у гості хлібом –сіллю.
** - На землях моєї прадідівщини є поле «Церковище», за легендою тут ціле село разом з церквами пішло під землю в часи монголо-татарської навал. Отож, і нині чути дзвони тих церков…
