Мов покотилися з гори,
Чи десь із полюсу забились,
Шалені вікінги-вітри –
В забутий хутір учепились.
Ну просто відьмина пора!
Зловісне шелестить токкато.
На хвітці клямка застара
«Рятуйте!» - гримкає щербато.
Вітри, шаліючи, женуть
Пургу осиротілим долом.
Так плечі ясену намнуть,
Аж зойк розкотиться над полем.
Десь за дверима сірома.
Шаленство до пори дрімає.
Стихій володарка, Зима,
В суцільнім мороці гуляє.
І не в спромозі вже ніхто
Спинити крижану наругу.
Зима в розкішному манто,
Як грушу, трусить всю округу.
Страшенно стомлена, вона
В стіжечку сіна задрімає.
Весь хутір подив переймає –
На горностаях спить жона!
Нехай спочине. Час прийде, -
То ж ви не дуже й нарікайте, -
Зима у березень впаде,
З калюжі пхикне: «Прощавайте!»
