|
Так, все було попереду. І так, якось дивно, що тут, в незнайомому місті на мене чекало те, чого не було вдома. Чого так не вистачало. Чого так хотілось. Чорт. Іноді, знаходячись вдома, я не могла не відчувати себе самотньою. Абсолютно. І ніби в телефоні купа номерів знайомих та друзів. А в голові низка ідей щодо посиденьок чи якихось витівок. Це все байдуже. Бо все якось так складалось, що у всіх находилось багато справ. Чи то час такий, що люди, мов щури розповзаються від тебе. Чи ти їм не підходиш. Чи вони тобі. І ти сидиш на підвіконні. Просто спостерігаєш як навколо тебе люди гуртуюся. Як по вулиці йде дівчинка з трояндою в руці. А поряд парубок, що поправляє їй шарф, дбає, щоб проблиск щастя в її очах не затьмарився. І вони йдуть по вулиці, і на заздрість оточуючих, спиняються тільки, щоб подарувати поцілунок один одному. Так гарно. А ти в цей момент шукаєш очима чергову сигарету, щоб нікотином заглушити свою самотність, бо всім тебе не помічають. Ти ж бо не людина. Ти – тінь. Що не відчуває, що не може ображатись, що все розуміє, що у всіх є свої друзі. Свої. А ти, що ти? Ти є завжди. Ти ж тінь, що нікуди не подінеться. Зручно, напевно. А по вулиці й далі просувається ця пара закоханих. А як би тобі хотілось так. З коханим. І щоб довга троянда в руках. Обов’язково червона. І з блиском в очах. І з теплом в серці. І щоб розбігтися вдвох і розігнати зграю птахів на асфальті. Якось по-дитячому. Але чомусь іноді так хотілося б. а так ти сидиш і просто себе жалієш. На підвіконні. І, коли кава вже не лізе в горло, а черговий ковток розганяє по жилам біль, ти сидиш і починаєш плакати. Сама. В темноті. На підвіконні. І розумієш, що ніхто не помітить. Ніхто нічого не запитає. І від цього починаєш себе ще більше жаліти. Так проходять години. Сидиш і спостерігаєш, як маршрутки та автобуси повільно курсують одними і тими ж вулицями. Як павуки. Заручники однієї павутини. Весь час одним і тим же маршрутом. Щоразу. Щодень без змін. А когось же вони відвозять додому – даруючи радість зустрічі з близькими. А якісь родини роз’єднують, відвозячи у відрядження. Ось так. Так і думки в твоїй голові - щоразу роблять один і той же маршрут по тим же коліям. Курсуючи від однієї зупинки до іншої. Ось так минають вечори. Як прості сірі будні. Людини. Звичайної людини. В футлярі.
Але у Львові все було зовсім по іншому. Тут ніби й оточення інше. І люди привітніші. Тільки тут вечорами у затишних кнайпах тебе огортають пледом. Закутуючись в який, і вдихаючи змішану квітесенцію з кавового та медового аромату, забуваєш про все навколо. Життя починає налагоджуватись. Тільки тут, добре попоївши в кафе, ти можеш півгодини сторговуватись з офіціантом за ліпшу та приємнішу ціну. Тільки тут різнобарв’я морозива змішується з ванільним ароматом солодкої вати. Все це загортає, оточує, надихає… Звучить як реклама. Ну, а що поробиш. Робота все таки впливає на побудову речень та саму свідомість особистості. Маємо те, що маємо.
А ще тут Аліса, ніби, провалившись в кролячу нору, як у відомому творі, відчувала присутність зовсім іншого світу. Зовсім інших стосунків. Взагалі просто змін. Чогось нового.
Тут оточували люди. Які просто були поряд. Вміли слухати і відчувати щось те саме. Та не мали тягаря попередніх стосунків, будучи майже незнайомцями огортали тебе увагою і турботою як рідні. І від цього хотілось чи то кричати, чи плакати. Хотілось зібратись на Говерлу, як найвищу точку України, подивившись вниз, уявивши собі сьогочасне суспільство просто закричати, і власними настановами не дати останнім дружелюбним людям вмерти. Чи просто заволати і звільнитись від власного болю, негараздів і накопиченого, не давши ні шансу самознищенню.
Але зараз все йшло чудово. Настрій був піднесений. Вечірній, а точніше вже майже нічний Львів чекав. Нові враження були вже за рогом. Тож, треба було сміливо слідувати за покликом серця. Не дати собі задихнутись буденністю і самокопанням. Я з впевненістю робила кроки на підборах, стоптуючи бруківку. До 3ї ночі набір шумної компанії, веселих музик та різнобарвних свіловипромінювачів затьмарював мою свідомість. Все це перетворювалось у хмільно-галасливий згусток і відкарбовавувалось в моїй пам’яті як слайди, красиві та яскраві фотознімки, що привертають увагу. Взагалі, в цей момент не існувало проблем. Існувала тільки шалена динаміка та радість. Нарешті. Відпочинок. Такий бажаний. Такий необхідний. І ти тільки частина натовпу. Але саме це і затягує. Коли поряд незнайомі люди. Коли можна просто розслабитись, робити те, що хочеться і зняти маску стальної леді. У вирі емоцій час спливав непомітно. І, тиняючись старим містом, коли туман накривав з головою, і здавалось, що ти немов у стакані з сметаною, ладна в ньому розчинитись. Потім наша галаслива компанія натрапила на фонтан. Дивно, але в цю ніч він працював. І бризки води вабили своєю чистотою та красою. Тож, не довго думаючи, всі відчули непомірне бажання спробувати, а як це купатись у фонтані. Ми стояли в самому епіцентрі. Ранок ще ледве народжувався. І його прохолода надавала тій воді, що стікала з обличчя, рук, одягу, ще більшої насолоди. Дорослі. А поводили себе як діти. Але це ще раз доводило,що інколи варто казати собі «так». Шаленство. Можливо. Але приємне і непомірне. І чому б і ні? Якщо хочеться. Тож, близько 4ї я забігла до передпокою готелю, де на мене, мокру, але дивнощасливу здивовано дивилась дівчинка з ресепшену. Пробігаючи повз, я попросила ключі. І вона, сказала, що мене вже декілька годин чекають. Тут здивування охопило моє обличчя. Хто? Що? Невже Андрій раніше повернувся? Чому і як? Я не знала. Тому просто побігла коридором і те, що я побачила, мене взагалі приголомшило. Там, в кріслі сидів Антон. Так, він приїхав. Ось чому так довго не говорив і не дзвонив. Приїхав. Бо Львів – це місто для двох. Взагалі Земля – це місце для двох. В мене не було слів, були лише емоції. Я настрибнула буквально на нього. Мокра та щаслива. Він був шокований. Але теж осяяний посмішкою. Здавалось, що все вирішилось. І не існує нікого. Тільки ми двоє. Подальші декілька спільних годин не можуть обговорюватись. А потім ми насолоджувались нашим відпочинком. І останнім днем у Львові. Вештаючись вулицями і купуючи різні дрібниці чи то пак сидячи на лавках і читаючи свіжу пресу. В повітрі зависла атмосфера насолоди. Андрій подзвонив о третій. Якраз час збиратись. Але мені потрібно було ще попрощатись з Марічкою. Адже вона була вагомою частиною Львівської історії. Моєї історії. Отже, ми вирішили посидіти вчотирьох на Високому Замку. Так сказати закінчити історію на високій ноті. Щось це нагадувало побачення наосліп. Не майстер я зводити людей. Але так сталося. І здається розмова точилась, непомітно тягнучи за собою вечір. Ми просто сиділи, періодично підкріплюючи свій організм чимось вагомішим ніж пісні, до речі, Андрій привіз гітару, та насолоджувались заходом сонця. Може, останнім у такому складі. Що поєднує людей? Це для Еліс, так і залишилось загадкою. Що змушує бути разом та ще й тішитись з того? Напевне так влаштований світ, що деякі притягуються, а інші навпаки не можуть бути разом…
ID:
501741
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.05.2014 13:42:56
© дата внесення змiн: 28.05.2014 13:42:56
автор: Sama_po_Sobi
Вкажіть причину вашої скарги
|
