* * *
Тарасе,
Совість наша й гріх,
Як “Отче наш” тебе читаю,
Де ти все долю проклинаєш,
Устами правнуків своїх.
“І виріс я на чужині,
І сивію в чужому краю”.
А скільки правнуків твоїх,
Тарасе, по світах гуляють,
В чужі церкви несуть паски,
А по ночах пісні співають,
Які співали ще батьки,
Що біля верби виглядають
Своїх онуків, хоча ті
Вже по-чужому розмовляють,
Та і тебе вже не читають,
Лиш з соромом колись згадають,
Якої крові є сини.
Скажи, Тарасе, може знаєш,
Чому найкращая земля,
Де колосом налилися поля,
Ліси защебетали, грає море,
Приносить нам одне лиш горе
І викидає по весні,
Мов те каміння. В чужині
Палаци збудували з нього,
Бо більше не дано нікому
Такої дивної краси,
Як Роксоляни наші мають.
Хоча тепер не заганяють
У ті невольницькі краї,
Та мусять їхати самі,
Шукати долю в чужині.
За жалюгідні копійки,
Де старих турків доглядають,
А їх синкам не відмовляють,
Бо викинуть на смітники.
Та як повернеться вона додому
З копійкою, що не несе нікому
У домі радості, лиш плач,
Немов засохлий той калач,
Хоча він є, та вже не лізе,
Бо скам’янілий, мов залізо,
Сп’янілий погляд козака
На тії долари криваві,
Що поховали його славу.
І сильна, як колись, рука
По столу б’є. Та у безсиллі
Горілку ллє в страшнім похміллі.
Зробили з нього “дурака”
Нові царі несамовиті,
Що розгулялися по світу,
Хоч смокчуть кров своїх людей,
Мов п’явки, з ломових коней.
Та не бояться вже нікого,
Забули про народ, про Бога
І глумляться з малих дітей,
Бо тільки діточки малі
З тавром раба вже на чолі
В принцеси бавляться, не знають,
Що хтось вже руки потирає
І доля матері чекає
Їх у далекій стороні.
Ось так, Тарасе, помолись
Та тільки, прошу, не дивись
На тую “вольную” країну,
Де раб ти є, лиш народивсь.
Земля, що віддає данину,
Із покоління в покоління
У чужоземнії країни
За гріх, що в неї був колись.
То ж попроси у Бога, брате,
Щоб тую чорную, розп’яту
Землю гріховну покропив,
Щоб змити те гріхів закляття,
А якщо ні, ми винуваті –
То з нас рабів вже не робив,
А як кошат сліпих втопив.
Та нових мудрих породив,
Щоб були горді тої долі,
І щоб раба не знали “волі”,
І щоб їх Отче полюбив.
ID:
484660
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 09.03.2014 23:26:15
© дата внесення змiн: 09.03.2014 23:26:15
автор: СИНЕВІР
Вкажіть причину вашої скарги
|
