Я блукаю стежками ностальгії,
Що давно поросли зеленим мохом
І забули дотик юнацьких ніг,
Лише іноді поєднуючись з іншими дорогами,
Які ведуть до старих селищ,
Де вночі лунає чиясь скрипка
Струнами давнього минулого,
Наче золота арфа Орфея,
Що поплатився своїм коханням,
Жалкуючи, що не сліпий,
І кожен із нас жалкує,
Запрошуючи подорожніх
На свої смарагдові стежки,
Знищуючи прекрасні квіти
Заради безсонних спогадів,
Що завжди лунатимуть тихо
У пам'яті кожного з нас.