Я втоплюся у ванній із квітами,
Щоб не відчувати пустих думок.
Я захлинуся щасливими мріями,
Щоб вже не чути глухий гудок.
Відчиняючи двері для обраних -
Сама себе зачинила в коморі.
І чуючи терпкий важкий подих
Вилью у чашу червоної крові.
Вино стане свіжим, як небо зрання.
Ти знаєш, коханий, я вже не твоя.
Вірш буде ламаний, наче війна,
А я залишуся навіки одна.
Найкращі моменти були із тобою.
Найкраща в житті була навіть й я.
Та тепер усе зупинилось сльозою,
Яку проронила в останнє душа.
Ти був тим єдиним. Моїм.
Ти був найріднішим. Моїм.
Ти був недосяжним. Моїм.
Ти був вічним життям. Моїм.
Та й зараз ти є усім:
І небом, й дощем і зорею.
Ти й зараз усе, та втім –
Я вже не є твоєю.
Прокльони для мене - прийму,
Ти знай.
Відразу до мене – прийму,
Прощавай.
І я б закінчила уже цей вірш,
Та він продовжується через тебе.
Чим далі підемо – тим буде гірш,
Для нас, бачиш це синэ небо?
Я й зараз усе ще люблю тебе.
Я й зараз до тебе тепло відчуваю.
Я знаю, усе це колись мине,
Та як жити без тебе?! Не знаю…
Я просто не варта любові твоєї.
Не варта слів, почуттів – пройде,
Я вірю ти дійдеш до щастя тієї,
Що після мене до тебе прилине.
Я просто змінилась.
В мені щось не те.
Напевно просто наснилась.
І дійсна любов так швидко не йде.
А може я просто втомилась?
Від вічної уваги тобі і жертовності?
Кому це потрібно було тоді?
Коли я без пам’яті закохалась?
Та все ж різниці немає ніякої.
Я втоплюся у ванній з квітами.
І з весни важкої та запізнілої
На могилу підсніжники принеси.