|
Щоденник емігрантки
Що ви знаєте про острів Терсейра? Хіба те, що загубився він посеред Атлантичного океану. І те, що Терсейра, один із дев'яти, які входять у центральну групу архіпелагу Азорських островів. Ось і я знала лише це, аж поки...
Аж поки літак не приземлився на цьому невеличкому, за нашими материковими вимірами, клаптику землі. Сів він з третьої спроби. Бо в цей день тут була така негода, як кажуть в нас на Україні: добрий господар і пса на вулицю не вижене. Мушу зізнатися, що страшенно боюся літати, роблю над собою надзусилля, аби зайти в літак. Я непитуща людина, одначе в літаку випиваю все, що пропонують, так би мовити, для хоробрості. У літаку Лісабон-Терсейра алкоголю не пропонували і моя твереза голівонька пережила такий стрес, що вже й зі світом білим попрощалася. Та рано, рано нам ще туди... І тут, на землі ще робота не завершена. Отож, з Божою поміччю, колеса літака торкнулися землі, пасажири заплескали в долоні. Я перехрестилася, подякувала Господу за щасливе приземлення і вийшла у новий для мене світ.
Терсейра. Квіти, квіти, квіти. Вони є повсюдно. У той час, коли я вперше ступила на острів, цвіли гортензії. Стільки квітів не бачила більше ніде в світі. Пишні букети, здавалося, вітали всіх, хто завітав сюди. Дощ тривав довго, не переставав падати й на другий день. Вже пізніше довідалася, що тут така погода, дощова, вітрова - це звичне явище. І ось, нарешті, сонце виспалося і ліниво вийшло із своєї "барложки" ( я так називаю і свою спальню: моя барложка). Сонце і океан. Вранішнє сонце і вранішній океан. Коли говорять - рай на землі, то я пригадую собі цей день і цю картину. Тихий, якийсь аж покірний океан і сонце задивлене в нього. В цей день не було жодної хвилі, вода була чиста, чиста. Видно було зграйки маленьких рибок, які, може й думали: чим би то поснідати... З берега закидав вудочку запечений сонцем і морем рибак. Такий, як ото в Хемінгуея. Може Ернест свого старого змальовував з його предка. Хтозна. Чоловік щораз витягував невеличку рибину і радісно звертався до мене: оля, оля, оля. І ще щось говорив на зовсім чужій і незрозумілій мові. Я у відповідь йому усміхалася і думала: звідки він взяв, що я Оля? Боже мій, яка дивна мова, - ще тоді думалось мені, - та я ж ніколи в світі її не вивчу. А вже на другий день я дізналася, що оля - це зовсім не ім'я. Так звертаються, коли хочуть тобі сказати: дивись, дивись....
ID:
536605
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.11.2014 10:49:30
© дата внесення змiн: 13.11.2014 10:49:30
автор: ОксМаксКорабель
Вкажіть причину вашої скарги
|
так, як у Шевченка: свого не цуратись і чужого научатись
