Реве і виє, свище і гуде,
І пригинає долу голе віття
Природа кида снігом і дощем –
Так проводжа Тарасове століття.
Свята ця правда: є за чим жаліть,
Тому й повили смутком небо хмари
І щиро зблискує сльозою став,
Шумлять “Прощай!”свинцевих хвиль отари.
Моя самотня, плачучи верба,
В печалі втрати опустила руки,
В пориві вітру в небо їх здійма,
Благаючи послабити розпуки.
Сумую й я із ними заодно
Бо рік життя іде ген-ген за обрій,
Бо це були одні з найкращих днів,
Вогнем натхнення, творчістю вщерть повні.
Можливо, він приніс багато сліз
І декому здавався, як руїна,
Та це неправда. До святих вершин
Зіп’ялася на п’ядь з пітьми Вкраїна.
І підросли, нарешті!, підросли!
/ Так хочеться, до болю, в це повірить! /
Вкраїнські діти й понесли вперед
ІДЕЮ НАШУ, ГІДНІСТЬ, ПРАВДУ, ВІРУ.
Вони Народ свій не дадуть топтать
І брать на глум прадавню нашу мову,
І про союзи, з’єднання, спілки
З облудними не поведуть розмову.
Прощай же, Роче, йди в глибинну мить,
Ти з нами будеш довго ще напевно,
А ми підем, бо треба
Жить,
Творить,
Зростать
Нестримно,
Безперервно!